Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

— Він відвезе вас до порома, сер, — сказав присадкуватий чоловік. — Це коштуватиме один долар. Не американський долар, як ви розумієте, а гонконгівський. Як вам, можливо, відомо, один американський долар — це шість гонконгівських, — він радісно всміхнувся до мене. Кожен його зуб, здавалося, був укритий золотом. — Ви без жодного клопоту знайдете цей готель на іншому березі. Він розміщений навпроти причалу, — чоловік завагався, а тоді вибачливо додав: — Ви знаєте, що цей готель навряд чи для американського джентльмена? Пробачте за втручання, але більшість американських джентльменів віддають перевагу «Глостеру» або «Пенінс'юле». «Небесна імперія» — для азійців.

— Так, але саме там я маю намір зупинитися. Дякую вам за допомогу.

— Будь ласка, сер, — сказав він і, витягнувши з кишені м'який гаманець, простягнув мені свою візитку. — Вам може знадобитися гід. Моє заняття — піклуватися про американських джентльменів, коли вони приїжджають у Гонконг. Вам потрібно лише зателефонувати...

— Дякую, запам'ятаю, — я заховав візитку під ремінець годинника. І коли китаєць, кланяючись, відійшов назад, я нарешті сів у таксі.

Під час польоту я прочитав деяку інформацію про Гонконг і дізнався, що є материкова частина, де розташований аеропорт Кайтак, а також півострів Цзюлун і через протоку — острів Гонконг, до якого можна добратися на поромі за чотири-п'ять хвилин.

Ваньчай, де мешкав Джефферсон, — це прибережний район Гонконгу.

Дорога до порома зайняла лише п'ять хвилин. Прибережний район Цзюлуна кишів людьми, які квапилися кудись, повсякчас штовхаючись. Здавалося, що на сотню китайців тут був тільки один європеєць — це нагадало мені розбурханий мурашник. Кулі[5], несучи дивні тягарі, підвішені на парусині на бамбукових жердинах, риссю забігали й вибігали з рухомого транспорту, не задумуючись про ризик потрапити під колеса. Великі американські машини, за кермом яких сиділи огрядні лискучі китайські бізнесмени, рикші, котрі везли ящики і чудернацькі товари у двоколісних колісницях, і потужні вантажівки переповнювали широку вулицю. Яскраві червоні написи китайською прикрашали фасади крамниць. Малі й брудні діти, до спин яких на ременях були прив'язані немовлята, грались у канавах. Китайські сім'ї сиділи навпочіпки на тротуарах перед своїми крамницями й паличками наминали рис.

На пристані я оплатив таксі, біля турнікета придбав квиток і сів на пором, який уже наповнили китайські бізнесмени, американські туристи та кілька чарівних китаянок, одягнених у ціпао з вирізами по обидва боки, щоб показати стрункі ноги.

Я сів біля перил і, поки пором пробивався крізь блакитні води протоки до острова Гонконг, намагався зорієнтуватись у новому середовищі.

Здавалося, минуло багатенько часу, відколи я залишив Пасадена-сіті. Мою поїздку довелося відкласти на кілька днів через гостя-убивцю. Я не розповів Ретніку всієї історії: сказав лише, що увійшов у свою квартиру, наткнувся там на цього нікчему й почав із ним битися. Про мету мого гостя я збрехав, ніби не маю жодного уявлення, можливо, то був злодюжка. Ретніку це не сподобалося. Як і не сподобався глушник на револьвері, але я дотримувався своєї розповіді та з цим і пішов. Принаймні я міг летіти в Гонконг, і то було єдине, що мене турбувало.

Я був упевнений, що чоловіком, який найняв того нікчему вбити мене, був таємничий Джон Гардвік. Купивши ще один пістолет тридцять восьмого калібру, я сказав собі, що надалі не повинен пересуватися без нього. Та я часто щось подібне обіцяю, а потім швидко забуваю.

Пором глухо ударився об пристань, й усі, а в тому числі і я, зійшли на берег.

Ваньчай був майже на сто відсотків китайським. Окрім двох огрядних моряків-американців, котрі жували гумки, спрямувавши невідь-куди свої байдужі погляди, увесь прибережний район був переповнений китайцями, які поспішали й штовхалися, кулі, що йшли, похитуючись під нестерпними ношами, продавцями городини, котрі сиділи навпочіпки на узбіччі, китайськими дітьми, які пильнували китайських немовлят, близько дюжини китайських дівчат, що пильно дивилися на мене заманливими чорними очима, та всюдисущими рикшами, котрі ожили, побачивши мене. Між крамницями наручних годинників та дешевих іграшок я побачив вхід до готелю «Небесна імперія».

Волочачи свою валізу, мені вдалося безпечно перейти дорогу і, докладаючи зусиль, піднятися стрімкими вузькими сходами до малесенького фойє готелю.

За стійкою сидів китаєць похилого віку в чорній шапочці і такому ж кітелі. На підборідді у нього росли поодинокі сиві волоски. Його мигдалеподібні очі були вицвілі й байдужі.

— Мені потрібна кімната, — сказав я, опускаючи валізу.

Він неспішно оглянув мене. Я не був одягнутий у свій найкращий костюм, та й сорочка бажала бути кращою після перельоту. Тож я хоч і не виглядав, як волоцюга, але й не надто краще за нього.

Китаєць витягнув книжку в оправі з загнутими сторінками й подав її мені разом із кульковою ручкою. У книзі були лише китайські ієрогліфи. Я написав своє ім'я та національність у відповідних місцях і віддав книгу з ручкою. Потім він узяв із полиці ключ і вручив мені.

— Десять доларів, — проказав він. — Кімната двадцять сім.

Я дав йому десять гонконгівських доларів, узяв ключ і, коли він вказав рукою на правий бік вузького коридору, попрямував туди зі своєю валізою. Десь на середині коридору відчинилися двері, і худий білий американський моряк у кепці, повернутій під смішним кутом, вийшов із кімнати. Місця пройти не було, тож я повернувся боком, пропускаючи хлопця. За ним вийшла присадкувата китаянка в рожевому ціпао зі знудьгованим виразом на байдужому обличчі. Вона нагадала мені добре вгодованого пекінеса. Моряк, ледь зачепивши мене, пройшов повз, підморгуючи. Дівчина дріботіла за ним. Я рушив далі коридором до кімнати двадцять сім. Просунувши ключ у замок, відчинив кімнату десять на десять футів із двоспальним ліжком, стільцем з високою спинкою, шафою, тазом на білому столі, смужкою потертого килима та вікном. З нього було видно ще одну будівлю, яка, мабуть, була пральнею, судячи з рушників, простирадл та чудернацької спідньої білизни, що сушилися на бамбукових жердинах, які виступали з вікон.

Поставивши валізу, я сів на тверде ліжко. Я весь час пітнів і тепер почувався дуже брудним. Зараз я б охоче був у «Глостері» чи «Пенінс'юле», де міг би прийняти першокласний душ і випити крижаного пива. Але я приїхав аж так далеко не для того, щоб поніжити себе розкішшю. Саме тут жили Герман Джефферсон та його китайська дружина. Якщо вони вважали цей готель достатньо хорошим, то таким він буде і для мене.

Через