read-books.club » Драматургія » Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий 📚 - Українською

Читати книгу - "Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий"

85
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сто тисяч. Хазяїн" автора Іван Карпенко-Карий. Жанр книги: Драматургія. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 34
Перейти на сторінку:
Петра Тимофійовича... От де торговля так торговля: лю­дей, людей — протиснутись не можна... п’ять магазинів, гуртовий склад — і скрізь повно купця.

Марія Іванівна. Щасливий Петька!

Пузир. Еге... І в магазині зустрівся я, знаєте, ненароком з начальницею гімназії, купувала своїй дочці на плаття і причепи­лася, щоб і я тобі купив такого самого. Якесь дуже новомодне, ка­же, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонічки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща й найрозумніша, каже, моя воспитаниця!

Марія Іванівна. А як же не краща, коли по скінченню да­ли золоту мендаль!

Пузир. Петрушка!

Входе хлопець.

Візьми і віднеси в кімнату. Ми потім роздивимось.

Хлопець бере у Феногена покупку і пальто та й несе у хату.

Соня. Спасибі, тату! (Цілує його.)

Пузир (гладить її по голові). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?

Феноген. Все благополучно.

Пузир. Слава Богу!

Соня. Ні, тату, не все благополучно!

Пузир. А що ж тут сталось?

Соня (подає йому хліб). Гляньте!

Пузир (розглядає). Хліб!

Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!

Пузир. Скрізь у хазяїнів, по всіх ікономіях, дочко, однако­вий — отакий, як бачиш!

Соня. Нехай другі годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлібом гріх годувать людей, тату!

Пузир. Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувать іншим, білішим хлібом: він буде раз у раз голод­ний. Робочий чо­ловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смачний, і не тривний. Оце самий настоящий хліб для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!

Соня. Та це не хліб, тату, це кирпич!

Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба треба? (Хоче одламать — не ламається, хоче одкусить — не вкусе.)

Соня. Бачите: ні вламать, ні вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать та­ким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то не­правда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб лю­дей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!

Пузир. Ну, годі, годі! Заспокойся. Я звелю, щоб харчі були кращі. Іди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдіть удвох...

Соня і Марія Іванівна пішли в палісадник і зникли в саду.

Ява VI

Пузир і Феноген.

Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже діждали­ся свого інспектора... Біда!

Пузир. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відо­мості, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справді не вку­сиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають ро­бочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тілько з першого сентября, як оброби­мось: тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені... Отак, скажи йому, розумні хазяїни роб­лять! Перекажи зараз Ліхтаренкові, щоб такий хліб давав тоді, як одробимось, а тепер нехай годує краще і в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили мені дитину!..

Феноген. Ага! А я казав: Соня — це вам не Катя! Та мовча­ла до смерті, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!

Пузир. У мене вдалась!

Феноген. Ні, не те... гімназія, золота мендаль... От і вийшов інспектор!

Пузир. Ну, нічого бурчать! Роби, що велю!

Феноген. З такою нічого не зробиш. Не піде вона за Чобота, а піде за кого схоче.

Пузир. Не твоє діло!

Феноген (ідучи). Гімназія, золота мендаль — от і ді­ждались, нажили інспектора!

Ява VII

Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись: по­старів, полохливий став. От прийняв від Петьки Михайлова два­надцять тисяч овець, восени чистої прибилі два­дцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злосні! Не такий же й Петро, щоб ускочить, — це ідол в комерції, а тривожусь... Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за бари­шами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк триво­жить! Знову, дочка тілько сказала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люде виходить, і треба оглядатись, що люде скажуть. І без людей погано, і з людьми погано... Не можна інакше (помацав ор­ден): кавалер! (Пішов.)

Ява VIII

В палісаднику показуються Марія Іванівна і Соня. Соня з лійкою.

Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квітки, полоть грядочки, а ви йдіть — одпочиньте.

Марія Іванівна. Дитино моя кохана! Від розмови з тобою я бадьоріша стала, ніж зранку. Ти така смілива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодію. І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер — де воно й набралось? Правда, тридцять п’ять літ працювали, сильно працю­вали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти інакше дивишся... може, й твоя правда! Піду ж я справді, поки до обіда, — дещо перегляну (пішла), поштопаю, полатаю.

Ява IX

Соня (сама). Боже, як важко було на душі! А от тілько пер­ший ступінь зробила — і легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слідкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрізь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать — як воно робиться... Таке велике хазяйство і все мені достанеться одній, а я не знаю нічого, не знаю, де тут зло, і не можу нічого зробить доброго... Ой Боже мій! Це ж Іван Миколайович!

Ява Х

Соня і Калинович.

Соня. Іван Миколайович! От спасибі! Яким вітром?

Калинович. Південним, теплим! Доброго здоров’я та Боже поможи!

Соня. Спасибі! Сьогодня табель, здається?

Калинович. І празник для мого серця! Як же поживаєте, сільська обивателько?

Сідають на ослін.

Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить... І тілько сьогодня випадково наскочила на стеж­ку, і стало радісно! Тепер радість моя ще виросла стократ, бо бачу вас,

1 ... 19 20 21 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий"