Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

– Думаю, Ніка ще зможе тебе здивувати й проявити себе. Не потрібно її недооцінювати, – знову якось двозначно говорить Керан, наче знає про що думаю у цю секунду.

 Після вечері, яку я зголосилась допомогти приготувати, повертаюсь до кімнати й вже там очікую, поки вони заснуть. Та схоже ці хлопці не звикли рано лягати. Час зараз тягнеться нестерпно довго і разом з тим я починаю нервувати. Не знаю чим зайняти руки, щоб не теребити власні пальці, бо боюсь випадково повивертати їх в протилежну сторону. Минає година, дві, три… За цей час я декілька разів виходжу з кімнати під приводом походу до вбиральні, та сама нашорошую вуха й намагаюсь почути чим вони зараз займаються. Моє терпіння на межі.

– Прокидайся! – надзвичайно голосно й дзвінко звучить голос Олесі у мене в голові і я різко розплющую очі. Сьогоднішня ніч не стала винятком й «потішила» мене черговою порцією жахіть, в яких фігурувала моя подруга.

 Усвідомлюю, що заснула й втратила єдину можливість, та світло фар автомобіля, яке проникає до кімнати, змушує мене швидко зреагувати й випростатись на рівні ноги. Підбігаю до вікна й помічаю, що автомобіль, на який у мене були плани щойно припаркували біля дому й із нього вийшли Керан з Мараком. Намагаюсь побачити Ленхарта, та його ніде немає. Це мій шанс. Поки вони все ще на подвір’ї, є ймовірність, що ключі досі у замку запалювання.

 Швиденько накидаю верхній одяг й тихенько спускаюсь вниз, видивляючись Ленхарта. В будинку його точно немає. Прямую спочатку до вікна на першому поверсі, щоб переконатись, що не помітять коли вийду із будинку й тільки тоді наважуюсь якомога тихіше висунути свого носа із-за вхідних дверей. Моє обличчя одразу обдає морозяним вітром. Погода сьогодні бажає бути кращою. Все мені в поміч.

 Без зайвих перешкод вдається непоміченою наблизитись до автомобіля й навіть відчинити дверцята, не видаючи й звуку. А от зачинити їх не створюючи зайвого шуму буде значно важче. Зібравши всі сили в кулак, різким рухом наважуюсь їх потягнути на себе й одразу блокую всі дверцята, щоб мене не могли звідси витягнути. Тремтячими руками заводжу автомобіль й помічаю Марака, який стоїть попереду, перегороджуючи мені дорогу в надії, що не стану їхати на нього. Знаю, що помирати сьогодні не входить в його плани, тому додаю газу і їду, затамувавши подих. Сподіваюсь я не помилилась і його смерть не буде на моїх руках.

 Він вчасно відскакує, та я не встигаю набрати швидкість, як бокові дверцята хтось намагається вибити з протилежної сторони. У вікні помічаю Ленхарта й додаю трішки більше газу, та не занадто, щоб мене не занесло. Цього вистачає, щоб відірватись і навіть помахати Ленхарту на прощання. Під фразою «помахати на прощання» я маю на увазі – середній палець, який описав мої враження від знайомства із ним більш змістовно й красномовніше. Так би мовити, замість тисячі слів.