Читати книгу - "Аметистовий браслет для Аглаї, Катерина Федоровська"

Це було несподівано, романтично, бентежно. І, безперечно, вразило Аглаю. Коли лише й встигли назбирати ті нарциси.  

- Це ж твої улюблені квіти, я правильно помітив? – вуркотливим таким голосом спитав, підійшовши до неї, ніжно й бережно висмикуючи її з того теплого пледа у свої гарячі обійми.

- Так, - відповіла, не в змозі стримати щасливу усмішку. – Вони схожі на сонце. Тобі так не здається? Яскраві й такі ж променисті.

- А ти схожа на зірку, Аглає, таку осяйну й далеку, незбагненну мою зорю.

- Я ж тут, я поряд, - прошепотіла Аглая, вже схиляючись до його шиї.

Бо ж підхопив на руки, мов найцінніший скарб, і поніс до ліжка.

Знову трохи дивною здалася його поведінка, бо, роздягаючись, ретельно обводив поглядом кімнату, ніби щось видивлявся, а потім ще й на ключ закрив двері її спальні.

Але охоплена трепетним очікуванням та млосним хвилюванням Аглая думала не про дивну поведінку чоловіка, а про те, що мало відбутися ось в цю саму мить.

Якщо й уявляла собі фізичну близькість дівчина, то саме такою: ніжним, медовим, тягучим задоволенням, яке цілковито поглинає і підіймає високо над хмарами, виштовхуючи всі зайві думки геть. Лише й відчуття залишилися. Кожною клітиною свого тіла відчувала його жагучу пристрасть.

Трохи дряпонув по ніжній дівочій шкірі своїм браслетом, гостро відчула біль Аглая, бо все її тіло було, мов оголений нерв, мов натягнута струна.  Та там, де завдав болю, цілував ще палкіше та ніжніше.

А коли стомлене сонце вже остаточно сіло за обрій, подружжя Домбровських також виснажені й щасливі, сплівшись тілами, поринули у міцний сон.

Прокинувшись, Аглая спершу дуже засмутилася, що немає вже поряд  чоловіка. Хотілося бачити його захоплений та сповнений пристрастю вчорашній погляд знову. Їй здавалося, що після такої ночі вони стали єдиним цілим, що всі недомовки та грані між ними стерлися.

Тож вирішила графиня повестися зовсім не так, як заведено й належить. Накинувши свій легкий халат, трохи пригладивши скуйовджене волосся, вона надумала нікого не гукати, а самій пошукати чоловіка.

Навряд чи він кудись з самісінького ранку подався, десь у домі має бути.  А вийшовши зі своїх покоїв, у коридорі натрапила на дворецького.

- Митридонте, скажи мені, будь ласка, де пан Адам зараз? – і вже якийсь владний голос з’явився. Швидко звикається до нового статусу.

- Пан Адам в оранжереї. Але він просив його не турбувати, - наче й ввічливо сказав, однак холодним поглядом дивився на свою хазяйку, колючим навіть.

- Гадаю, що мій чоловік на мене не образиться, - кинула побіжно й поспішила на перший поверх. Треба від початку правильно себе поставити й вказати прислузі, що господиня тут вона. І не варто їй суперечити.  

Швидко спустившись на перший поверх та чимчикуючи до оранжереї, вона чула за собою впевнені кроки Митридонта. Ще й дорікав їй несхвально:

- Пан Адам буде незадоволений. Вам не можна туди, пані!

Як це «не можна»? Ще більш прискорилася Аглая, щоб не наздогнав раптом неквапливий дворецький.

Якось не до ладу згадалося, що третя кімната від оранжереї – це кімната Касія, що він же запрошував її та й лист учорашній, певно, був від нього. Проте вона швидко пройшла мимо.

Чомусь двері сусідньої кімнати були відчинені навстіж, мигцем зазирнула туди Агалая і побачила обидвох служниць, які метушилися, постіль перестеляли та прибирали.

А в оранжереї на неї чекало дуже несподіване потрясіння. Графиня сміливо заходила, не боявшись хижої тварини, бо почула голос Адама. Проте Адам був не один. Поряд із ним на широкій плетеній канапі з розшитими подушками сиділа сама графиня Євлампія Домбровська та ніжно гладила свого сина по руці. Жива-живісінька.

Вона була значно старішою, ніж на портретах. Проте все одно неймовірно гарною. Сиві пасма довгого волосся контрастували із синяво-чорною її зачіскою. Темно-бордова оксамитова сукня, з відкритими плечима, пишними хвилями спадала додолу.

Почувши шум, вона відразу незадоволеним і злим поглядом втупилася в Аглаю. Навіть ніяково стало від тих непривітних чорних очей.

- Ти хто така? Ти, бува, не Едда? – цей тон недоброзичливий так ошелешив Аглаю, що вона й не відповіла навіть.

- Ні, мамо, це Аглая, моя дружина, - спокійно начебто сказав Адам, хоча бачила дружина, що він також незадоволений цим раптовим візитом.

Аж тут і Митридонт вийшов з-за спини Аглаї, винувато на свого пана поглядаючи.

- Вибачте, пане Адаме. Я не знав, як зупинити пані Аглаю, - виправдовувався дворецький.

Адам був насуплений, однак незлобливо відповів йому:

- Все добре, Митридонте, можеш іти. Пані Аглая так чи інакше все одно б дізналася колись. Тож не хвилюйся, я не серджусь.

Виважений і спокійний голос його гострими шипами врізався їй в груди, стискаючи дихання, навіть слова мовити не могла. Їй було образливо, неприємно, навіть гірко розуміти те, що він приховує існування своїх рідних від неї. Не розповів, не познайомив. А так недбало кинув дворецькому: «Вона й так дізналася б колись». Це було дуже принизливо.