Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

Вероніка.

- Куди ти мене тягнеш, Микито? - В’яло перебираю ногами, та хлопець явно не здається.

- Побачиш! - Кидає у відповідь, так наче це єдине слово має все пояснити.

Ми все більше й більше віддаляємося від гостьових будиночків та наближаємося до лісу, який росте навколо цієї бази відпочинку.

- Що ми тут забули? - Спробувала вирвати руку.

- Що забули? Я скучив і хочу побути зі своєю дівчиною наодинці! - Микита розвернувся до мене обличчям й почав наближатися, я відповідно - відчайдушно відступати назад.

- Тобто ліс це найкраще місце, щоб побути удвох? 

- Хочу тут і зараз! - Наздогнав мене й притиснув до деревини.

- Ти хочеш! - Обурилася я.

Що в такі моменти відчувають жінки, дівчата…? Без різниці хто. Коли хлопець наполегливо натякає на близькість тут і тепер… Ти мусиш, бо він так хоче. Він чоловік, а відповідно: сильніше, спритніше, а ти його жінка, маєш коритися… Та я точно цього робити не збираюся… Хоча й забракло сміливості зізнатися, що він вгадав і я давно вже уникаю близькості з ним. Та зараз точно не той момент, коли слід промовляти вслух одкровення такого роду!

Може це сталося тому, що перші спроби були невдалими, а з часом в кращий бік ситуація не змінилася. Можливо зі мною щось не так? Ми ж дівчата схильні шукати причини в собі… Ось і я не стала винятком!

- Відчепися від мене! - Виставила руки вперед, та він не слухає. - Я не в настрої.

Відчула його вологі губи на своїй шиї, щоці. Знову чергова хвиля огиди накрила мене. 

- Ти останнім часом увесь час не в настрої. Я що поганий коханець? - Дихнув на мене перегаром.

- Ні! - Видавила з себе, щоб ще більше не розбурхувати його реакцію. Напідпитку люди не завжди можуть відповідати за свої вчинки. 

- Тоді чому!? - Закричав він мені в обличчя. - Ти вкотре ігнориш мене й оминаєш лишатися зі мною удвох?

- Я не ігнорую, обставини складаються так! - Тихо відповідаю спокійним, на мою думку голосом. - Заспокойся, Микито! Ходімо, нас вже напевно шукають. - Та він відмахується від мене, йде геть.

Переводжу подих, проводжаючи його поглядом. Треба набратися сміливості й нарешті зізнатися йому, що ці стосунки виявилися невдалими. 

Завтра! Неодмінно! Покінчу з цим… Особливо після цього вечора, немає жодного бажання мати з ним хоч щось спільне…

Намагаюся заспокоїтися. Все тіло тремтить. Дивлюся вгору на маківки дерев, щоб швидше заспокоїтися. Рахую повільно до десяти. Раз, два, три, чотири…

Неочікувано, жіночий крик розрізав тишу навпіл… Там, попереду…

Кидаюся в тому напрямку. 

Пробігаю підтюпцем з десяток метрів. 

Дорога серпантином тягнеться від бази відпочинку до самої траси, яка веде в місто, й оточена лісом. 

Виявилося, що подолавши невелику відстань я опинилася поряд з дорогою, яка з'єднала базу і трасу. 

Завмираю, відчуваючи, як кров починає стукати в скронях. З грудей виривається крик! Затуляю рот руками, від страху починає нудити.

Хтось лежить поряд в не високій траві. А ще одна постать швидко наближається, у світлі фар автівки з відцяпленими дверима, яку кинули поряд з цим жахливим місцем.

Перше, що спало на думку - Микиту збила машина. Адже він теж рушив у тому ж напрямку. Але він був у синій футболці, а той хто лежить у сірому одязі, і каптур закриває обличчя.

Постать в чорному нахилилася й перекинула постраждалого, який лежав лицем униз на спину. 

Потім, я почула крик безсилля та відчаю. Його не сплутаєш. Той стиснув кулаки й вмить подолав відстань між нами, схопив мене за плечі!

- Що тут відбулося! - Прокричав він. 

- Звідки мені знати! Ви мені скажіть! - Дотягуюся рукою й зриваю з нього каптур. 

Я маю знати хто він!

Славка вмить відпустив мене, наче обпікся, навіть відступив й схилився над Мією, яка без руху лежить у траві. Це саме він… Хоч пройшли роки, але я його одразу впізнала. І Мію теж впізнала, і свій світшот, який вона вдягнула…

В цей час на мій крик з бази відпочинку почали збігатися люди, як знайомі так і не дуже…

____________

Зізнавайтеся, навела трішки мороку в продовженні? Цікаво, хто ж то був? А у Вас які думки на рахунок цього?