Читати книгу - "Викрадач тіней"

За чверть години повернулася Софі з хлопчиком в інвалідному візку. Про його виснаженість свідчили незвичайна блідість і запалі щоки. Тепер, побачивши його, я зрозумів, чому Софі так переймається. Вона спинилася за кілька кроків від мене, і в її очах я прочитав німе запитання: «А що тепер?» Я сказав підвезти хлопчика до дівчинки. Софі так і зробила й сіла на лавку.

— Думаєш, його вилікує одинадцятирічне дівча, це і є твій чудодійний спосіб?

— Нехай він подивиться на неї.

— Вона грається в класики, чим це може його зацікавити? Гаразд, годі, я везу його в палату.

Я притримав Софі за лікоть.

— Кілька хвилин на свіжому повітрі підуть йому на користь. Думаю, в тебе є й інші хворі. Лиши його, я за ними нагляну, поки в мене перерва. Не турбуйся, нічого не станеться.

Софі пішла до дитячого відділення. Я підійшов до дітей, відстібнув хлопчика від візка й на руках переніс на моріжок. Я сів з ним на траву, спиною до призахідного сонця. Дівчинка пішла знову гратися, як ми й домовлялися.

— Чого ти так боїшся, хлопче, що ладен померти?

Він підвів на мене очі й не відповів. Його благенька тінь зливалася з моєю. Хлопчик обм’як у мене на колінах і схилився головою мені на груди. Я благав, щоб повернулася тінь із мого далекого дитинства.

Жоден дивак у світі не зміг би вигадати того, що я почув. Не знаю вже, він, а чи його тінь мені те пробурмотіла, я вже відвик від таких одкровень.

Я відніс хлопчика у візок і підкликав дівчинку, щоб вона побула біля нього, поки повернеться Софі, сам я знову сів на лавку.

Коли прийшла Софі, я їй розповів, що чемпіонка з гри в класики та її юний хворий заприятелювали. Вона навіть зуміла випитати в нього, що його так вразило, і переказала мені. Софі недовірливо дивилася на мене.

Хлопчик дуже прив’язався до кролика, який став його найближчим другом. Та два тижні тому кролик зник, а коли родина повечеряла, мати запитала, чи сподобалося їм рагу із кролика. Хлопчик відразу зрозумів, що його кролика більше немає і що він його з’їв.

Відтоді він думав лише про те, як спокутувати свою провину й приєднатися до приятеля, хоч би де він був. Можливо, перш ніж говорити дітям, що померлі йдуть жити на небо, треба гарненько подумати.

Я встав і залишив спантеличену Софі на лавці. Тепер, коли я знав причину недуги, треба було поміркувати, що можна вдіяти.

Наприкінці чергування у своїй шухляді я знайшов записку від Софі, вона наказувала мені зайти до неї, хоч би як пізно було.

* * *

Я подзвонив у її двері о шостій ранку. Софі відчинила із заспаними очима, на ній була лише чоловіча сорочка.

Вона здалася мені принадною в тому обладунку, хоча сорочка й не була моєю.

Вона почастувала мене на кухні кавою та поцікавилася, як мені вдалося домогтися правди там, де не змогли зарадити троє психологів.

Я нагадав їй, що в дітей своя мова, яку ми вже забули, свій спосіб спілкування.

— І ти подумав, що він звіриться тій дівчинці?

— Сподівався, що нам усміхнеться доля. Навіть найменший шанс вартий того, щоб його спробувати, чи не так?

Софі перебила мене, щоб присоромити за брехню. Дівчинка зізналася їй, що гралася в класики, поки я сидів із її хворим.

— Її слово проти мого, — усміхнувся я до Софі.

— Дивно, — відказала вона так само сухо, — але їй я довіряю більше, ніж тобі.

— Можна дізнатися, хто тобі подарував цю сорочку?

— Я її купила в секонд-хенді.

— Бачиш, ти так само невправно брешеш, як і я.

Софі підвелася й підійшла до вікна.

— Учора ввечері я телефонувала його батькам. Це прості селяни, вони й не підозрювали, що їхній син так прив’язався до того кролика, й аніяк не могли второпати, чому саме до нього. Вони цього не розуміють. Вони вважають, що кроликів розводять для того, щоб їсти.

— Спитай, що з ними було б, якби їх примусили з’їсти їхнього собаку.

— А який сенс їх картати, вони й так самі не свої. Мати весь час плаче, а батько — мов у воду опущений. Ти знаєш, як витягти їхнього сина з цієї безвиході?

— Можливо. Нехай знайдуть мале кроленя, таке саме руде, як і попередній кролик, і якомога швидше везуть сюди.

— Ти хочеш принести в лікарню кролика? Якщо про це дізнається головний — це ти вигадав, і я тебе не знаю.

— Я тебе не викажу. А тепер можеш зняти цю сорочку? Вона мені не подобається.

* * *

Поки Софі милася в душі, я дрімав у її ліжку, я надто стомився, щоб іти додому. Через годину їй треба було йти на чергування, а в мене попереду було ще десять годин; щоб відіспатися. Побачимося ми в лікарні. Цієї ночі ми чергували обоє, тільки в різних корпусах, я — на швидкій, вона — в дитячому відділенні.

Прокинувшись, я виявив на кухонному столі тарілку з сиром і записку. Софі просила зайти до неї у відділення, якщо матиму час. Миючи тарілку, я зауважив у смітнику сорочку, яка була на Софі, коли вона мені відчиняла.

До відділення швидкої допомоги я прийшов опівночі. Вписуючи моє прізвище до списку чергових екстернів, старша сестра сказала мені, що вечір спокійний, я міг би й залишитися вдома.

Ніхто не може пояснити, чому в одні ночі відділення швидкої аж переповнене недужими, а в інші — нічого чи майже нічого не відбувається. Але я таки перевтомився, тож був не проти побайдикувати.

Софі підійшла до мене в кафетерії. Я задрімав, схилившись на стіл. Вона штовхнула мене ліктем у бік.

— Ти спиш?

— Уже ні, — відказав я.

— Фермери знайшли рідкісне звірятко, рудого кролика, як ти просив.

— Де вони?

— Тут неподалік, у готелі, чекають на мої інструкції. А я екстерн у дитячому відділенні, а не ветеринар. Якби ти розповів, що думаєш робити далі, я була б дуже вдячна тобі.

— Зателефонуй їм, скажи, щоб підійшли до відділення швидкої, я до них вийду.

— О третій ночі?

— А ти бачила, щоб головний розгулював коридорами клініки о третій ночі?

Софі заходилася шукати номер телефона готелю в чорному записнику, який завжди носила в кишені халата. Я побіг на прохідну відділення.

Батьки хлопчика мали розгублений вигляд. Вони не менше за Софі були здивовані тим,