Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Та тряхнула головою.

– Пожежа. Це… – жінка завагалася. – Це неправдоподібне. Вони спалили весь шпиталь.

Вебер кивнув. Сестра явно хотіла сказати ще щось, але він стримав її рухом руки.

– Боже мій! – зітхнув він. Потім прикрив очі. – Ці люди не зупиняться ні перед чим.

– Вони… – сестра Юстина одізвалася без дозволу, але швидко взяла себе в руки. Якась думка засвітала у неї в голові. Вона навіть відважилася запитати:

– А чи так вже було раніше?

Ксьондз кивнув. Коли ж підняв очі, його обличчя було зовсім спокійним.

– Вже було значно гірше, – тихо сказав він. – Але ж немає слів, щоб окреслити, що тепер наступить. Нас чекає Армагеддон.

– Не зрозуміла? – знову відважилася запитати жінка. Вона не могла побороти грішну цікавість. Чула, що в неї горять щоки. Чогось настільки потворного, чому сама була свідком, вона ніколи не бачила в житті.

– Бестія, – прохрипів Вебер.

Він відклав книжку, що тримав в руках, і включив телевізор. На екрані з'явилась пожарна машина, яка миготіла всіма своїми світлами. Репортер уриваними реченнями на високому "до" власне оповідав про трагедію в Бржезиці. В фоні бігали якісь люди в мундирах різних з'єднань, лавіруючи між каретами швидкої допомоги та патрульними машинами.

– Трохи вона нам вже відома, – продовжив ксьондз, уважно дивлячись в екран. – Але ж те, що може статися, перевищить найгірші сподівання.

– А це обов'язково неминуче? – знизила голос сестра Юстина.

Вебер розклав руки в жесті безпорадності.

– Тим людям, – указав він на телевізор, – видається, нібито вони володіють бестією. Побачимо, що буде.

– Всім володіє Господь, – тихо промовила сестра Юстина.

– Власне. – Вебер зауважив, що на жовтому паскові, що пересувався в самому низу екрану, з'явився напис: "Трагедія в Бржезиці. О другій в ночі анонімний телефон стривожив всі…". – Кажу тобі, ці телефони нас колись згублять, – витягнув руку Вебер в сторону монашки. – Віддай.

– Вже знищила. Картка була не реєстрована.

Обличчя ксьондза на хвильку роз'яснилося, він опав на спинку крісла.

– А що наші приятелі? – серйозним тоном спитав він.

Монашка закусила губи, не знаючи, що відповісти.

– Можливо… можливо…

– Що можливо?

– Солдати гріху, можливо, самі викрали ту особу.

– Що?... – ксьондз мимовільно виконав уклін. – І це означає, що не такі вже вони "зовсім ні до чого", – з подивом посміхнувся він. – Ну, ну.

Ліки, вколоті викрадачами, поволі переставали діяти. Скоріше за все, бандити не передбачали в своїх планах такого довгого катання по бокових дорогах. Абож, ціль їхньої подорожі була зовсім іншою. Барський прийшов до тями на якомусь повороті з приводу перевантаження, яке втиснуло його обличчя в холодну шибу. Затуманений якимось засобами мозок діяв вже, на здивування, дуже добре. Інстинкт підказував Барському, що щось тут не так, як повинно бути. І він вирішив удавати, нібито весь час спить. Не рухаючись, з–під змружених повік, він намагався розгледітися.

Почув, як страх стискає йому шлунок і підходить кудись догори, до самого горла. Боже! Він знаходився всередині космічного корабля. На якійсь неправдоподібній, сформованій футуристичними, плавними лініями панелі управління миготали сотні кольорових вогників, спів граючи з невеличкими екранами, на яких висвітлювалися маленькі цифри та якісь дивні речі. Несподівано він почув: Через п'ятсот метрів поворот наліво". О, курка варена! Механічні, скандовані слова, що удавали жіночий голос. То не була людина! Це, напевно, був комп'ютер. Він читав про такі чудеса в науково–фантастичних романах, які жадібно поглинав в молодості. Він був в космічному кораблі! Якийсь інший комп'ютер дискутував з першим: "Вже довгий час ти утримуєш невелику швидкість. Рекомендую перейти на економічний режим". Господи, машини говорили з собою. Його викрали інопланетяни, так як селянина з Емільцина, про якого говорили по телевізору. Марчін чуяв, як наростає в ньому паніка, але ж одночасно, підступно, прийшло і оговтання. Так, зараз, зараз. А чому це, чорти б їх взяли, космічні комп'ютери розмовляють один з другим польською мовою? Він почав прислуховуватися.

– Під'їжджаємо, так?

Голос належав жінці, що сиділа поряд. Марчін боявся повернути голову, щоб подивитися на неї. Вдавання непритомного вважалося йому найкращим рішенням.

– Так, виїду на головну, буде швидше, – відповів хтось з переду.

– Таке собі розв'язання, – прозвучав ще один чоловічий голос.

– Бо?

– Ну, сам вузол – це ще в міру. Дорожня служба не покриває всього on–line. Але потім відразу ж зверни у бокові вулички, тоді уникнемо камер.

– Зараз… Так дорожня служба записує чи ні?

– Я так не вважаю. Але ж га головних вулицях повно промислових камер. А охорона напевно записує.

Боже, Барський зіщулився всередині себе, про що це вони говорять? В них був досконалий польський акцент. Було чутно, що польська є їхньою рідною мовою. Так де він є? І цей автомобіль… Ніякого спідометра, все висвітлювалося за допомогою малих цифр. Маса покажчиків, і ще ті екрани. На одному була мапа терену. І до того ж рухома. Комп'ютери, що говорять. І тут до нього дійшло. Колись він бачив автомобіль Джеймса Бонда. Чудова металічна іграшка, яку хтось привіз синові з Заходу, а міліціонери її свиснули під час обшуку. Пів управління збіглося, щоб подивитися на те маленьке чудо. В автомобілі була панцирна плита, що висовувалася ззаду, щоб захищати пасажирів від куль; вістря, що висовувалися з коліс, якими можна було рвати шини інших автомобілів; малі ракетки і найліпше: сидіння, що викидалося катапультою, якщо хтось загрожував водієві зброєю. Барський інстинктивно стиснув долоні на краю шкіряного сидіння. Іграшка була дуже малою, щоб побачити, що знаходиться всередині – і напевно там було саме те, що він власне бачить. То його викрало ЦРУ! Або ж MI5. Все рівно. Але ж для чого? І взагалі: де він знаходиться? Спід напівприкритих повік він зиркнув через шибу назовні. Вони власне в'їхали на широке, багатопасмове шосе. Його зморозив вигляд білих реєстраційних табличок на автомобілях, які випереджали. Білі таблиці? Вони були у ФРН. Все ясно. Як довго він був непритомним? Неважно. Якимось чудом його перевезли через кордон. Шокований, Марчін дивився на яскраво освітлені передмістя, якісь фірми, написи, реклами… Від враження він не міг сфокусувати погляд. Але найліпше було ще перед ним. Вони проїхали якийсь великий комунікаційний вузол, і тоді він побачив поле, на якому були поставлені кольорові ангари. Навколо них Барський побачив сотні гектарів яскраво