Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Розділ 11.2

— Давай прогуляємось після пар? — тихо пропонує він, схилившись до мене через п'ятнадцять хвилин конференції.

— Ні, дякую. У мене багато справ, — відповідаю так само тихо, але до нього не нахиляюся і навіть не повертаюсь. Нехай слух тренує, от.

— Невже так багато? Я обіцяю завезти тебе додому, коли скажеш.

Роздумую і таки негативно хитаю головою. Не потрібен мені легковажний Попутний.

Вийшовши із зали, потрапляю в потік студентів, що неслися в різні боки, і, озираючись, помічаю, що Вітрова затримав хтось із викладачів. Швидко піднімаюсь сходами, але навіть коли ховаюся за поворотом, відчуваю на собі погляд. Здалося, мабуть. Залишилося відсидіти лише одну лекцію, і я вільна, як… птах. А птахи дружать із вітром?

Звільняємося рано, сонце яскраво б'є у вічі, відбиваючись від снігу. Я підводжу голову до нього та посміхаюся. Люблю це відчуття: зовні тепло, а всередині холодно. Додому після пар зовсім не хочеться, тому приймаю запрошення випити кави у Таї.

— Найкорисніше було, коли говорив Рябов, — ділюся враженнями, сидячи на кухні в Жарової.

— У нього просто багато досвіду, і він не малюється, — тут і Марк з нами. Той рідкісний випадок.

— А ти відмовився давати промову чи…?

— Так, не схотів. Занадто багато роботи поза вишом зараз, — він відволікається на дзвінок і виходить. Ми залишаємося самі.

Марк Аланьєв – дуже затребуваний аналітик. Його наймають власники великих компаній нашої країни та Європи, тож викладання для нього скоріше хобі.

— Ви ще не плануєте з'їжджатись? — Таїни очі кидають погляд на двері, за якими зник її наречений.

— Поки що ні. Ми не поспішаємо, — замріяно посміхається подруга, а я киваю. Головне, що вона щаслива.

Виходжу з під'їзду Жарової, коли вже сутеніє. Автобусна зупинка за п'ять хвилин ходьби, а поки доїжджаю, щоб пересісти на інший автобус, поки він везе мене за місто, додому, зрештою, повертаюся досить пізно. Марк поїхав раніше на якусь дуже важливу зустріч, навіть запропонував підвезти, тільки нам із Таєю хотілося ще побалакати. Не знаю, чому не викликала таксі, чого ж вже тут.

Ось зараз я йду з останнього автобуса дорогою, що освітлюється лише ліхтарями. Зима, сутеніє рано. Аріану Гранде у навушниках перериває стандартна мелодія мого мобільного.

— Привіт, Аріно, — звучить чоловічий голос на тому кінці дроту.

— Ми сьогодні вже бачилися, Макаре.

— Вау, ти назвала мене на ім'я. Я вже й не сподівався, але дуже задоволений, — він сміється. У нього гарний сміх і мимоволі посміхаюся. Коли не думаю про історії, які переслідують Вітрова і передаються з вуст в уста для перших курсів, він навіть нічого такий. Можливо, я навіть симпатизую йому. Можливо, — а я зараз у твоєму районі.

— Правда? Що ти тут робиш? — не стримую подиву, а він гмикає, явно задоволений моїм інтересом.

— Якщо гора не йде до Магомета, то я сам до тебе прийду.

— Макаре… — починаю я, але він обриває.

— Аріно, у мене долма з «Вино та хачапурі». І я взяв багато.

— Ох, їжака тобі на пʼяточку! Це шантаж! — сміюся я. Бо до долми ще ніхто не здогадувався. Мама б зараз сказала «які твої роки», але ж це не применшує того, що мені дуже приємно.

За розмовою дорога здається мені безпечнішою, і я розслабляюся. Дозволяю собі гучний сміх, мені навіть хочеться потягнути розмову довше, поки не дістануся додому.

— Ти де?

— Я… — обертаюся, щоб подивитись номер будинку, і моя посмішка тьмяніє.

Я бачу білобрисого, він теж мене бачить. Бачить і мерзенно посміхається. І йде на мене.

— Аріно? Куди ти поділася? — веселим тоном звучить у навушниках.

— Макаре, якщо ти правда тут, будь-ласка, швидше. Я йшла із зупинки. Якщо ти не поряд зателефонуй будь-кому. Таї чи Марку Аланьєву, вони мають номер моїх батьків. Я за п'ять хвилин від зупинки до нашого будинку номер двадцять один по вулиці Шевченка, а зараз стою на роздоріжжі. Макаре, чуєш мене? — будь-ласка...

Останні слова домовляю пошепки, здуваючись, як повітряна куля, бо худорлявий вже зовсім близько. Я залишаюся спокійною. Спокійний, як і хвилину тому, мій голос, яким я промовляла Макару інформацію. Хоч би він не виявився таким дурнем, як про нього говорять і все зробив. Бо зараз не смішно, а… страшно.

— Аріно? Що там таке? Аріно? — голос у Вітрова стурбований, — ти тільки слухавку не клади, якщо можеш. Я тисну на газ. Я вже поряд, Аріно. Чуєш?

Дозволяю тихе «угу» і дивлюся в нахабні очі, які вже роздягнули мене кілька разів. Бігти безглуздо, краще намагатися не злити, особливо якщо допомога вже їде. Сподіваюся, він не жартує зі мною. Але розумію, що набрати комусь іншому вже просто не зможу. Не встигну.

— Ось ми й лишилися з тобою вдвох. Я ж казав, що люблю норовливих?

Що ж, зараз я в твоїх руках, Попутний.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно