Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Роблю глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись. І знову… знайти позитивні сторони у ситуації.
Хіба я кудись збираюсь іти? Поки не поговорю з Роком, це щонайменше нерозсудливо. Будинок чужий, незнайомий. Гірше того! Світ чужий та незнайомий! Хтозна, що ці куарди таке. Може мені взагалі небезпечно без супроводу виходити? Он навіть у присутності моєї наглядачки до мене рвалася якась за наказом невідомої сьери Емарі.
Та й про мене господар будинку зовсім нічого, крім подробиць моєї вагітності, не знає. Чому він має дозволяти мені, чужинці, вільно тинятися по його замку?
Тож не варто робити поспішних висновків. Треба взяти своє праведне прагнення свободи й відкласти його, поки не з'явиться достатньо інформації. Зрештою мені обіцяли розмову та відповіді на запитання. Ну, я так це зрозуміла, принаймні. А потім уже буду думати, що далі.
Більш-менш повернувши себе до стану душевної рівноваги, я й попленталася до ванної кімнати. А там знайшовся цілий невеличкий басейн, наповнений запашною теплою водою. І купа баночок-скляночок з усілякими ароматними приємностями.
Що ж. У такій комфортній клітці пару годин можна і посидіти.
Саркастично хмикнувши про себе, я скинула сорочку та обережно ступила у воду.
Жозелін повернулася хвилин за сорок до виходу. Прийшла вона не одна, а в компанії пари служниць, які несли пакунки з одягом. Більшу частину в чохлах та на вішаках, решту в красивих коробках. Я тільки й могла, що ошелешено спостерігати, як це все розвішують і розкладають у вбиральні.
− Я замовила вам необхідний мінімум одягу, сьєро. Решту зможете вибрати самі, або, якщо забажаєте, довірите мені, я допоможу, − рівним тоном повідомила мені компаньйонка.
– Чому ви це зробили? – ошелешено поцікавилася я. − Я ж навіть не просила!
Цілком зрозуміло, хто за все це платив. Але якось це занадто.
Приймати такі… подарунки від незнайомця, ставши його утриманкою… Ні, мені така перспектива однозначно не подобається.
– Так наказав адамір, – була мені коротка відповідь. Абсолютно очевидна.
Важко не прочитати у цих інтонаціях, що накази адаміра не обговорюються. Тим тривожніше стає мені з кожною хвилиною, що наближує до зустрічі з ним. Чого чекати від чоловіка, в чиїй владі я ненавмисно і випадково опинилася?
Одягатися мені довелося в одне з нових вбрань, оскільки мої джинси зі светром, за словами Жозелін, стали непридатними. Скрипнувши зубами, я погодилася на її рекомендацію і вбралася в сукню з ніжним квітковим візерунком, м'яким корсетом, рукавами-буфами до ліктя та пишною спідницею. Ніколи раніше такі не носила, але, глянувши на себе в дзеркало, визнала, що виглядаю дуже привабливо та жіночно.
Волосся зібрала в низький пучок, продумано недбалий – я терпіти не можу зализані зачіски – і на цьому вирішила, що місія з наведення краси для зустрічі без романтичного контексту завершено. Моя наглядачка сперечатися не стала, лише окинула мене цупким поглядом і показала рукою на двері, пропонуючи йти першою.
Так. Гаразд. Настав час виходити у новий світ, хай навіть поки що це лише житло одного окремо взятого його представника. Лячно якось.
За дверима виявилася суміжна зі спальнею вітальня. А за ще одними довгий коридор без вікон, освітлений настінними світильниками. Виділена мені кімната в ньому передостання. Нам довелося пройти повз цілий ряд масивних дверей, ступаючи по м'якій килимовій доріжці. Крадькома розглядаючи картини на стінах, барельєфи та навіть скульптури, я не могла не думати, що від майбутньої розмови дуже багато залежить.
Цікаво, хто ще буде на цьому обіді? Може, дружина адаміра? Чи ця сьєра Емарі? Чого мені чекати? Як себе вести?
− У замку Шаєра немає традиції спільних обідів, − несподівано повідомляє мені Жозелін, що крокує поруч. – Тільки сніданки та, якщо забажає господар, вечері. На вашому спільному обіді нікого, крім вас двох, не буде. Так побажав адамір.
Звідки вона знала, що мене це цікавить?
− Ви читаєте мої думки? − підозріло дивлюся на незворушну дівчину.
Це лише моє припущення, нісенітниця, але…
− Ні, сьєро. Лише уловлюю поверхневі та найгучніші, – без краплі каяття заявляє компаньйонка.
Ніби цього замало. Хай не все, але ж читає. Матінко, куди я потрапила?
– Усі куарди так можуть? - ледве стримуючи обурення, цікавлюся я.
– Ні. Але багато хто. Упевнена, адамір запропонує вам поставити блок проти стороннього втручання. Раджу погодитись.
Ось як? Отже, блок? Знову втручання у мій мозок? Добре, що хоч цього разу не без відома. Хоча на відміну від знання місцевої мови, це тільки мені одній потрібно. Хтозна про що мені думати заманеться. Щоразу перейматися при цьому, що мої думки всі можуть чути? З такого ракурсу я вже й сама готова просити в адаміра той блок.
Коридор виводить нас до кам'яної балюстради та одних з двох сходів, що ведуть униз, на перший поверх. Я вже кладу руку на поручні та починаю спускатись, коли до нас долинає різкий жіночий голос.
− Рок, я не знаю, звідки ти взяв, що я посилала служницю до твоєї гості. Якщо твоїй ручній с… Жозелін так здалося, я не винна…
− Емарі, не змушуй мене розчаровуватися у твоєму інтелекті! Я попередив. Ще раз сунеш носа, куди не слід, і всі наші домовленості будуть розірвані, – холодно карбує чоловічий голос, якого я не можу не впізнати.
– А хіба вони вже не розірвані? Ти поселив її ... − з образою в голосі продовжує жінка.
Але Рок різко перебиває жінку:
− Якщо ти чимось незадоволена, я тебе не тримаю, Емарі. Не забувайся! Тебе ніяк не стосуються мої рішення щодо цієї дівчини й того, де вона має жити в моєму замку. Сподіваюся, ми зрозуміли одне одного? Хочеш піти? – сталь у голосі чоловіка змушує зіщулитися навіть мене.
Дає задню і його співрозмовниця.
− Ні, адаміре. Не хочу. Перепрошую, що дозволила собі зайве, – вимовляє смиренно.
− Розумниця. Розмова на цьому закінчена. Можеш іти, – сухо відпускає її Рок.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я обираю бути твоєю, Ольга Островська», після закриття браузера.