Читати книгу - "Справа зниклої балерини"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Хіба тут не заборонено палити? – з викликом запитав Щербак.
– А ви з поліції? – вигнула брову тонкогуба. Художник відкрив рота, однак вона кинула репліку першою:
– Я не в тебе запитую, Олежку, – і розсміялась дзвінким мелодійним сміхом. – Ти занадто претензійно виглядаєш як на поліціянта.
Щербак замовк, обдумуючи відповідь, Тарас Адамович вирішив втрутитись.
– Я менш претензійний, однак теж не з поліції.
Дівчина усміхнулась.
– Що ж ви тут шукаєте, пане-не-з-поліції?
– Художника й балерину.
– Ви їх знайшли, – знову розсміялась дівчина. – Художник – поруч з вами, а я, сподіваюсь, згоджуся на роль балерини.
Тарас Адамович зазирнув під східці, дістав старий розхитаний стілець, легко поставив його біля столика.
– Дозволите?
– Звичайно, – видихнула вона ще одну хмарку.
– Отже, ви виступаєте в цьому театрі?
– Час від часу.
– Ви знайомі з Вірою Томашевич?
– Так… – повільно промовила вона. – Але ж Віра…
– Що?
Дівчина вагалась. Стенула худеньким плечечком, повернулась у профіль до слідчого, картинно видихнула дим. Проказала, розтягуючи слова:
– Мені говорили, виїхала. Можливо, з коханцем. Афіші Інтимного передрукували, режисер нарікав.
Щербак вмостився на східцях, спер руку на зігнуту в коліні ногу, вдавано байдуже подивився на дівчину.
– Коли ви востаннє бачили Віру?
– О, точно не скажу. Можливо, на репетиції, кілька тижнів тому.
Тарас Адамович розглядав коридор. Майже неосвітлений, звивистий. Однакові двері гримерок, реквізит у кутку. Це тут Міра Томашевич намагалась знайти сестру, після того, як зрозуміла, що в гримерці її нема?
Дівчина уважно подивилась на нього:
– А щодо художника? Кого ви шукаєте?
Слідчий дістав записник, перегорнув кілька сторінок в пошуках потрібного прізвища.
– Пана Корчинського.
– Яся? Тобто, Ярослава Корчинського?
Тарас Адамович акуратно закрив записник, сховав його в кишеню.
– Можливо, Ярослава. Ви з ним знайомі? Знаєте, де його можна знайти?
Дівчина загасила цигарку.
– В одній з гримерок. Він зараз експериментує – режисер дозволив малювати танцівницям грим. Дай Ясю волю, він би намалював їм увесь костюм, не треба було б і тканину витрачати, – вона знов розсміялась.
Тарас Адамович швидко подякував і рушив туди, де звивистий коридор ховав двері дальніх гримерок.
Щербак і собі підвівся зі сходинки, кинувши насамкінець їхній співрозмовниці:
– Не пали тут більше.
– Ти ж теж палиш.
– Я через мундштук. Це хоч естетично.
Сміх-дзвіночок був йому відповіддю.
– Як її звуть? – запитав Тарас Адамович.
– Ольга. Прізвища не знаю.
Художника вони знайшли не відразу. Довелось кілька разів стукати в різні гримерки, а потім вибачатись. Однак незабаром удача їм усміхнулась.
Ярослав Корчинський був високим блондином у сорочці, заляпаній фарбою. Як на мить здалось Тарасу Адамовичу – з хворобливо-зеленим кольором обличчя. Однак потім він зрозумів: в невиразному світлі маленької гримерки вони всі мали такий відтінок.
Корчинський закінчував працювати над гримом, принаймні так він сказав. Бо Тарас Адамович, поглянувши на його роботу – обличчя та плечі танцівниці в яскравих плямах і смугах, – навряд чи міг сказати, початок це роботи чи вже завершальний етап. Дівчина нагадувала хижого птаха, пір’я на голові промовисто натякало на те, що здогад вірний.
– Якщо це щось з «Лебединого озера», то занадто… претензійно, – кинув Щербак. Певно, його бентежило слово, яким його нагородила танцівниця з цигаркою. Тарас Адамович подумки усміхнувся. Корчинський упівока глянув на гостей і повернувся до роботи. За мить повагом відповів:
– «Лебедине озеро» не потребує додаткового гриму.
– Дивно, я думав, дай тобі волю, і ти начепив би лебедям дзьоби, – саркастично кинув Щербак.
– Перебільшуєш. Я експериментую тільки з новими тенденціями в балеті. Пластичні етюди – ось де живопис на тілі поєднується з рухом, це прекрасно.
Щербак рушив до крісла в кутку, Тарас Адамович присів на пуф біля дзеркала.
– Знов скотимось у суперечку про красу, – сумно сказав Щербак.
– Ти сперечаєшся не про красу, – заперечив Корчинський. – Красу можна знайти й у класичній постановці, й у сучасному мистецтві танцю. Я бачу її і там, і там, ти – тільки в класиці.
Щербак з викликом поглянув на нього.
– Сумніваюсь, що ти бачиш красу в «Лебединому озері».
Корчинський усміхнувся. Відповів не відразу, однак його промовисті павзи чомусь не дратували Тараса Адамовича. Він мав кілька запитань до художника, але залишив їх на потім, коли поціновувачі краси припинять сперечатися.
– «Лебедине озеро» – це не просто німецька легенда про кохання. Це ще й естетика слов’янських хороводів у танці лебедів. Якщо копати глибше, – це найдавніша у світі історія боротьби добра і зла, її можна трактувати по-різному, – Корчинський задумався. – Я б навіть сказав – вона потребує того, аби її трактували по-різному.
– Для тебе трактувати й вульгаризувати – синоніми, – махнув рукою Щербак.
– Навпаки. Це пошуки. Як гадаєш, хто є головним образом балету? – запитав Корчинський.
– Це ж очевидно.
– То дай відповідь.
– Одетта, королева Лебедів.
Корчинський провів білу смужку від скроні до підборіддя танцівниці.
– Для мене це не очевидно. Чому не Одилія?
Щербак вагався. Корчинський вів далі, попри його мовчання:
– Одетта – символ добра, Одилія – темне начало, те, що є в кожному з нас. Хіба не цікаво було б акцентувати увагу на ній, дослідити, що примушує нас обирати темряву? Чому Зигфрид піддається її чарам?
Тарас Адамович уважно вслухався в розмову.
– Хіба не цікаво було б дослідити образ самого принца? Звідки ця роздвоєність – прагнення світлого й темного водночас, він кохає Одетту, але прагне Одилії. Чому? Можливо, ось – правильний шлях: не спостерігати за білим та чорним лебедями, а вивчати образ принца?
– І зробити провідною чоловічу партію? – майже з острахом перепитав Щербак.
– Хтозна, – усміхнувся Корчинський, – це вічні пошуки.
Хижий птах – балерина, яку розмальовував Корчинський, подякувала й полетіла на сцену. Вони лишились у гримерці утрьох. Тарас Адамович витягнув записник.
Корчинський запитально поглянув на нього:
– А ви, пан…
– Тарас Адамович Галушко, колишній слідчий розшукової частини міської поліції. Займаюсь справою Віри Томашевич. Я маю кілька запитань до вас, пане Корчинський. Ви не проти відповісти?
– Спробую, пане колишній слідчий, – усміхнувся блондин.
– Кажуть, балерині Вірі Томашевич пророкували партію Одетти-Одилії, – почав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа зниклої балерини», після закриття браузера.