Читати книгу - "Гімназист і Чорна Рука"

Джентльмен дріботів слухняно, ні на кого не озирався, лиш раз підбіг до рогу, щоб задерти лапу. Та щойно зайшли на паркову алею, і бульдог уздрів перед собою Лізу, яка нетерпляче тупцяла при вході, пса наче підмінили. Дзявкнувши, він рвонувся, натягуючи повідок, і з несподіванки Юрко ледь не втратив рівновагу. Щоб не заорати носом, був змушений побігти підтюпцем, і дуже швидко захекався. Так, сопучи й витираючи рукавом не знати звідки виниклу вологу під носом, розхристаний гімназист постав перед дівчинкою.

Ліза не звертала на Юрка жодної уваги, присівши біля бульдога й дозволяючи тому себе облизувати. При цьому гімназистці дивним, незрозумілим хлопцеві чином вдалося не розтріпатися, зберігшії одяг у тому вигляді, в якому її випустили з дому. На ній були чобітки з невеличким каблуком, з-під синього вовняного пальта визирав край довгої, майже до кісточок, темно-зеленої сукні. Руки закривали тоненькі рукавички, а волосся, легенько завите, прикривала плетена шапочка.

Зате сухоребра Марта Ернестівна, схожа на велику тичку, затягнену в довгий сірий плащ, своєю увагою Юрка не оминула. Вона виросла

за Лізиною спиною, мов тінь серед білого дня, міцніше стиснула правицею закриту парасолю, глянула спершу на підопічну, потім — на гімназиста, і вирішила, з кого почати.

— Фу, молодий чоловіче, — проскрипіла вона, — Фу. Як ви можете в такому вигляді приходити на побачення з панною!

— А в нас не побачення! — поспіхом відрізав Юрко.

— Ви мене дуже погано почули, — каркнула Марта Ернестівна у відповідь, ще міцніше стиснувши парасольку. — У слово «побачення» я не вклала непристойного змісту.

— А хіба воно може мати непристойний зміст? — щиро здивувався гімназист.

— Ви навчіться спершу користуватися носовичком, — зауважила бонна, трохи піднісши голос. — І застебніть верхній одяг — ви перебуваєте у громадському місці.

Ще не вирішивши, як на це реагувати, Юрко просто пустив край повідка, відступив на два кроки і засунув руки в кишені. Витримав погляд Марти Ернестівни, глянув на парасольку. Чомусь подумав: напевне ця дама з тих, хто носить її з собою хоч восени, хоч у літню спеку. Бо хто- зна, раптом таки піде дощ — від природи можна чекати будь-якої погоди. Нарешті неквапом, демонстративно й виклично водночас, хлопець почав один за одним застібати гудзики знизу вгору.

Кивнувши з відчуттям виконаного обов’язку, бонна переключилася на вихованку.

— Фу, Ліззі, — каркнула. — Ви дозволяєте цій тварині, що бігала по брудній землі своїми лапами, мастити ваше чисте пальто. А дозволяти лизати власне лице — взагалі проти правил гігієни.

Юрко чекав, що дівчина заперечить або хоча б спробує сказати щось нейтральне у відповідь. Але Ліза випросталася, хоч і не відсторонила від себе Джентльмена, відступила трохи далі і запитала:

— Ми можемо трохи погуляти в парку?

— Вам дозволили, — це прозвучало наче дівчину обдарували неабиякою милістю. — Але нагадаю — не більше години. Мій лікар заборонив мені довго перебувати на вулиці в таку вологу погоду. І я повинна вас бачити, — проскрипіла вона. А тоді, мовби обдумуючи щось важливе, додала:

— Обох вас бачити. Всіх.

Ліза нарешті повернулася до бонни спиною рушила за бульдогом, який уже потрюхикав до

дерев. Там вигулював таксу огрядний вусатий пан з люлькою в зубах, тож Джентльмен знайшов собі нову компанію. Повідок тягся за ним, і Юрко, наздогнавши пса, відчепив його, змотав і запхав у кишеню.

Якийсь час гімназист і гімназистка стояли поруч і мовчали, дивлячись у різні боки. Юрко встиг зрозуміти для себе: не така вже ця Ліза й погана. То її просто мучить оця сухоребра мегера. Довго так тривати не могло. Копнувши жовте листя носаком черевика, він мовив, не дивлячись на Лізу:

— Оця твоя... ну... справді така хвора?

— Вона не моя, — кинула дівчина, теж дивлячись у інший бік, але враз повернулася й заговорила, бо, видно, накипіло: — Але то не її лікар! То наш сімейний лікар, друг нашої родини! Університетський товариш мого тата! Він Марту навмисне залікує, мамі пообіцяв! Він їй колись проносне виписав, щоб живіт не болів! Ось!

— Це друг пана Раєвського так робить? — здивувався Юрко.

— Лікар — товариш мого тата, — повторила Ліза.

— Хіба...

— Ні, — відрізала вона і глянула через плече на бонну, котра без жодної причини куталася в комір пальта. — Раєвський мені не рідний.

— Вітчим?

Ліза кивнула і знову не втрималась:

— Вітчими теж бувають рідними. Ну, або як рідними. У мене є подружка, Аня Борщевська, то новий чоловік її мами дуже класний. Нікому не дорікає. Навпаки, товаришують усі з усіма. Хоча мама мене переконує, що Раєвський хороший. Але постійно зайнятий державними справами. А мій тато загинув два роки тому.

— На Донбасі?

— Так, але він не воював. Він лікар, волонтер. Їхній автобус підірвався на міні. Пам’ятаю, як він їхав тоді і прощався. їхав не вперше, то я вже й звикла, і не думала поганого. Взяв на руки і міцно- міцно обійняв. Через два дні прийшов до нас його товариш, сірий увесь. Мама відразу все зрозуміла, щойно його побачила.

Ліза зітхнула, глянувши на пса, який загрався з чужою таксою.

— Потім ми дуже довго жили бідно. Мама давала уроки англійської, та все одно ледь зводила кінці з кінцями. Звідки й коли з’явився Раєвський, зараз уже й не згадаю. Таке враження, ніби він завжди був. Я чула, як мама пізніше комусь казала по телефону: він, мовляв, забезпечить дитину. Тобто мене. Ніби я хотіла, щоб мене забезпечували... Ну, перебралися влітку до нього з квартиру, ти там був.

Юрко, переваривши почуте, вже зовсім іншими очима дивився на Лізу. Не ображався навіть, що пса свого шукала. Звісно, був один друг, і того Раєвський викинув. І то — підло, тихо, підступно. Викручується тепер, а міг же сказати: так, Лізо, це я звелів твого бульдога забрати подалі.

— А оця мегера? — він обережно тицьнув пальцем у бік бонни.

— Його родичка. Хвалилася, що ніколи не була заміжня, бо від чоловіків лише зло і хамство. Раєвський вирішив, що вона поганого не навчить.

Марта Ернестівна, ніби відчуваючи, що говорять про неї, підозріло зиркнула у їхній бік.

Награвшись