Читати книгу - "Відьомські двері"

Колекціонер дверей, він сам замовляв їх з Ріо, Парижа, Рима, Токіо та Центральної Америки. Розжившись новим екземпляром, він чіпляв двері так, щоб їх можна було роздивитися з обох боків на стінах верхніх або нижніх покоїв. А потім влаштовував екскурсії цими химерними порталами для схиблених на антикваріаті дурнів, які умлівали над чи то вибагливо розцяцькованими, чи то надміру лубочними зразками. Захоплювалися дверима доби рококо або ж Першої Імперії[26] — тими, що їх викинули племінники Наполеона, або ж конфіскованими в Германа Ґерінґа[27](той свого часу добряче понишпорив Лувром).[28] Інші, поточені піщаними бурями Оклахоми, приїжджали на вантажівках. Вони були загорнуті в яскраві плакати мандрівних атракціонів, яких поховала в собі запилюжена пустка Америки 1936-го. Уявіть найогидніші двері — і ви знайдете їх тут. Уявіть найкращі двері — в нього є і вони: красу надійно сховано за порталами забуття.

Я приїхав подивитися на двері, а не на смерті. За його розпорядженням — чи то пак, наказом — я, згораючи від цікавості, придбав квиток на пароплав, а коли приїхав, то побачив, що сера Роберта ваблять не сотні дверей, а одні-єдині надзвичайно темні двері. Таємничий портал, не викритий донині. А під ним? Могила.

Сер Роберт поспіхом провів велику екскурсію: відчиняв і зачиняв двері, привезені з Пекіна або вкрадені з Нантакета;[29] були ще й такі, які довго лежали під згарищами Етни.[30] Однак серце його, зболіле та хворе, перебувало далеко від цих, здавалося би, приємних оглядин.

Він розповідав про весняні дощі, які скропили землю й увібрали її в зелень, аби лишень у хорошу погоду люди могли піти на прогулянку й одного дня знайти тіло хлопчика, з якого висмоктали життя через два маленьких порізи на шиї, а два тижні потому — тіла двох дівчаток. Люди гукали поліцію й з горя напивалися в барі, обличчя їхні хмурніли й блідли. Мами зачиняли дітей у будинках, де татусі читали їм лекції про смерть, що причаїлася в Чесемському лісі.

— Чи підете ви зі мною, — зрештою запитав сер Роберт, — на дивний і дуже сумний пікнік?

— Піду, — відповів я.

Тієї безрадісної неділі ми застібнули дощовики, спакували в кошик сандвічі та червоне вино і рушили до лісу.

Доки ми спускалися схилом у вологий морок лісу, в нас було досить часу, аби пригадати, що писали в газетах про знекровлену плоть зниклих дітей; про те, як поліція сотню разів марно прочісувала хащі, а в прилеглих обійстях намертво зачиняли двері, щойно сонце скочувалося на захід.

— Дощ. Прокляття. Дощ! — сер Роберт, плохенький і немічний старий, звів до неба бліде обличчя, і його сиві вуса затремтіли над тонкими вустами. — Наш пікнік піде прахом!

— Пікнік? — сказав я. — Наш убивця приєднається до трапези?

— Молюся Богу, щоби приєднався, — відповів сер Роберт. — Так, молюся Богу, щоби приєднався.

Ми йшли крізь сповнені туманом і тьмяними сонячними променями ліси та галявини, аж доки не забрели у німотну пущу, де звуки вмирали, б’ючись об вологу стіну сплетених дерев і зеленавий моховий килим, що вистилав дерен і горбочки. Весна ще не дісталася до голих дерев. Сонце скидалося на арктичний диск — відсторонений, холодний, майже мертвий.

— Ось це місце, — зрештою мовив сер Роберт.

— Тут знайшли дітей? — запитав я.

— Їхні тіла були порожні, як сама порожнеча.

Я глянув на галявину та подумав про дітей. І про людей, котрі приголомшено застигли над ними, і про поліцію, яка прибула, аби пошепки порадитися, понишпорити та розгублено поїхати геть.

— Вбивцю не піймали?

— Не цього розумника. Наскільки ви спостережливий? — запитав сер Роберт.

— На що саме потрібно звернути увагу?

— Є тут одна заковика, і саме її поліцейські проґавили. У них були ідіотично антропоморфні погляди на це криваве місиво, тому слідчі шукали вбивцю з двома руками, двома ногами, в костюмі і з ножем. Ідея про людську природу злочинця так затьмарила їм розум, що вони не помітили один неймовірний, але очевидний факт щодо цього місця. Отже!

Він легенько стукнув тростиною об землю.

Щось трапилося. Я витріщився на мох.

— Ану ще раз, — прошепотів я.

— Ви бачили це?

— Здається, я бачив, як відчинився і зачинився крихітний потаємний люк. Дайте мені, будь ласка, вашу тростину.

Він дав мені тростину, і я стукнув нею об землю.

І знову повторилося те саме.

— Павук! — вигукнув я. — Втік! Боже, як же швидко!

— Фіннеґан, — пробурмотів сер Роберт.

— Що?

— Знаєте стару приказку: сидів тут, пробіг там Фіннеґан. Ось, погляньте.

Сер Роберт кишеньковим ножиком розкопав ґрунт, вирізав шматок дерену, трохи обтрусив його, щоби показати мені якесь гніздо. Павук панічно заметався, а відтак упав на землю.

Сер Роберт простягнув мені гніздо.

— Неначе сірий оксамит. Доторкніться. А цей малий — спеціаліст з моделювання. Зробив крихітну замасковану схованку, де завжди сидить напоготові. Звідти добре чути, як повзе муха. А тоді павук раптово вискакує, хапає здобич, тягне до себе та грюкає дверцятами!

— Не знав, що ви любите Природу.

— Ненавиджу її. Та все ж маю багато чого спільного з цим метикованим малим. Двері. Завіси. Я вже мовчу про інших павукоподібних. Саме любов до дверей надихнула мене на вивчення цього неймовірного теслі, — сер Роберт вказав тростиною на кріплення павутини. — Яка вправність! І все це пов’язано з трагедією.

— Вбиті діти?

Сер Роберт кивнув.

— Ви не помітили нічого дивного в цьому лісі?

— Він надто тихий.

— Тихий! — сер Роберт слабко посміхнувся. — Безмір тиші. Ні вам звичних птахів, жуків, цвіркунів чи жаб. Ані шелесту, ні гамору. Поліцейські не помітили цього. Та й із якого побиту мали помітити? Але саме відсутність звуків та рухів наштовхнула мене на божевільну теорію щодо цих убивств.

Він грався з неймовірною конструкцією, яку тримав у руках.

— А що б ви сказали, якби змогли уявити дуже великого павука у справді гігантській схованці? Коли дитина на бігу чує, як хтось засмоктує повітря в себе, як щось її хапає, а відтак вона зникає з глухим звуком. Що скажете? — сер Роберт уважно розглядав дерева. — Вигадки та побрехеньки? Хоча, зрештою, чому б і ні? Еволюція, селекція, зростання, мутації і — ш-ш-шух!

Він знову стукнув тростиною по землі. Люк відчинився й зачинився.

— Фіннеґан, — мовив він.

Небо потемніло.

— Дощ! — глипнувши на хмари холодним поглядом сірих очей, він простягнув руку, либонь, щоби доторкнутися до зливи. — Чорт! Павукоподібні ненавидять дощ. І наш великий темний Фіннеґан також.

— Фіннеґан! — роздратовано вигукнув я.

— Так, я вірю в нього.

— Павук, більший за дитину?

— Вдвічі більший.

Холодний вітер