Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

небагато часу, а я зробився далеко не таким, як був раніше. Коли помер Ромітеллі, я лишився сам у цій занедбаній церковці серед старих книжок, де мене заїдала нудьга. Хоч був я самотній і потерпав від цього, проте не шукав товариства. Міг би сидіти на службі лише по кілька годин на день, але мені, зубожілому до краю, соромно було з’являтися на вулицях містечка, а з дому я втікав, наче з в’язниці. Отож і доводилося сушити голову, чим би зайнятися. Що робити? Анічогісінько. Тільки на пацюків полювати. Та хіба ж мені цього досить?

Пригадую, як я вжахнувся, коли вперше побачив, що стою в бібліотеці біля столу з книжкою в руках, яку несвідомо взяв з полиці. Виходить, і я, так само, як Ромітеллі, опустився до того, що відчуваю потребу читати за всіх, хто не відвідує бібліотеки! Я пошпурив ту книжку на підлогу. А тоді підняв її! Так, синьйори, я підняв її і заходився читати. І теж одним оком, бо друге моє око дивилося кудись убік.

Читав я безладно, всього потроху, але здебільшого книги з філософії. Важкий поживок, та, засвоївши його, витаєш у хмарах. Він іще дужче сплутав мої думки, і так незграйні. Коли моя голова починала паморочитись, я замикав бібліотеку і спускався стрімкою стежкою до смуги безлюдного пляжу.

Морський краєвид породжував таке сум’яття в моїй душі, що терпіти його ставало дедалі нестерпніше. Я сидів на пляжі, низько похиливши голову, аби не дивитися на море, але ж чув, як воно шумує, плюскотить хвилями по всьому берегу, неквапливо пересипав важкий щільний пісок поміж пальцями і мимрив:

— Отак буде завше, до самої смерті, і нічого не зміниться…

Незмінність умов мого існування зненацька викликала в мене жахливі думки, майже спалахи божевілля. Я схоплювався на ноги, ніби хотів струсити з себе ті думки, і йшов уздовж берега. Бачив, як море невпинно накочує на берег ліниві дрімотні хвилі, бачив довкола пустельні піски і гнівно вигукував, стиснувши кулаки:

— Ну чому?! Чому!

І ноги мені обмивала хвиля.

Може, море закидало її трохи далі, ніж звикле, щоб застерегти мене:

«Ось бачиш, любий, чого ти домігся отими «чому»? Ноги собі замочив. Повертайся краще до своєї бібліотеки! Солона вода роз'їдає взуття, а в тебе немає зайвих грошей, аби розкидатися ними. Отож іди в бібліотеку і не читай філософських книжок. Читай уже ліпше про те, що Бірнбаум Йоганн Абрахам видав у Лейпцігу 1738 року опус ін-октаво. Це поза всяким сумнівом корисніше».

Та одного дня мене нарешті покликали: у моєї дружини почалися пологи, і я мусив бігти додому. Помчав, як лань. Та, певне, втікав від самого себе, щоб ні на хвилину не лишатися на самоті, не думати про те, що в мене має народитися дитина. Моя дитина! В таких умовах? Дитина?!

Не встиг я переступити порога, як теща схопила мене за плечі й випхала на вулицю:

— Лікаря! Мерщій! Ромільда помирає!

Мені б дома лишитися, чи не так? А тут раптом наказ: «Біжи!» Я ніг під собою не чув, не знав, у який бік кинутись, летів мов навіжений і повторював на бігу: «Лікаря! Лікаря!» Люди зупинялися й мене зупиняли, питали, що скоїлося. Я бачив перед собою зблідлі, схвильовані обличчя, відчував, як мене сіпають за рукав, але відпихав усіх і повторював одне й те саме: «Лікаря! Лікаря!»

А лікар у цей час був уже біля Ромільди. Коли я, оббігавши всі аптеки, повернувся додому, знемагаючи від утоми, злості й розпачу, перша дівчинка вже народилася і от-от мала з’явитися на світ друга.

— Двійнятка!

Мені здається, я й зараз бачу їх обох у колисочці: вони дряпали одна одну манюсінькими пальчиками, начеб підкоряючись якомусь дикому інстинкту, що викликав і жаль, і огиду. Кволенькі, ще хирлявіші від тих миршавих котиків, яких я щоранку витягував з пасток і в яких не було сили навіть нявкати, дівчатка теж не могли й пищати, а все-таки дряпались!

Я розсунув їх, і при першому доторку до їхніх тендітних тілець мене пойняло незнане досі почуття — почуття невимовної ніжності. Це ж мої доньки! Мої!

Одна померла через кілька днів, а друга дала мені час звикнути до неї, полюбити її так палко, так безмежно, як може тільки батько, який нічого в світі, крім дитини, не має і лише в ній бачить смисл свого життя. Жорстока смерть забрала мою донечку, коли їй був майже рік і вона стала такою гарненькою, в золотавих кучериках, які я навивав собі на палець і безперестанку цілував. Вона кликала мене: «Тату!», а я відразу озивався до неї: «Доню!» Вона знову: «Тату»… Лепетали просто так, як між собою пташки перекликаються.

Разом з нею, того ж дня і майже водночас, померла і моя мати. Я не знав, як поділити між ними мої турботи і моє горе. Коли засинало дитя, я біг до матері. Вона вже не думала про себе, про свою смерть, а все питала про неї, про внучку, горювала, що вже не побачить її, не поцілує востаннє. Ці нестерпні муки тривали дев’ять днів! А як минуло дев’ять днів і дев’ять безсонних ночей… Чи можу я признатися? Багато хто, мабуть, посоромився б сказати правду, але ж це притаманно людині. Справді, в першу мить я не відчув горя. На якийсь час ніби остовпів, ніби провалився в жахливий морок і заснув. Атож, передусім я повинен був виспатися. А потім, коли прокинувся, оступила мене туга, тяжка, несамовита туга за моєю донечкою і за моєю матір’ю. Їх уже ніколи не буде… Я ледь не збожеволів. Цілу ніч вештався мов неприкаяний по містечку і по ланах. Не пригадую, про що тоді думав, тільки знаю, що опинився зрештою в маєтку Стіа біля водяного млина, і дід Філіппо, колишній мірошник, а тепер сторож, відвів мене подалі від води, посадив на землю під деревами і довго-довго розповідав мені про мою неньку, про мого батька, про далекі чудові часи. Він заспокоював мене, умовляв не плакати, не впадати у розпач, адже, коли пішла на той світ моя донечка, то й бабуся, рідна бабусенька, поспішила за нею, щоб доглядати маленьку, брати собі на коліна й розказувати день у день про мене, ніколи не залишати її самої.

Через три дні Роберто, немов бажаючи заплатити мені за сльози, надіслав п’ятсот лір. Писав, щоб я пристойно поховав маму. Та про це вже потурбувалася тітка Сколастика.

Ті п’ятсот лір пролежали якийсь час між