read-books.club » Інше » Чорний хліб 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний хліб"

320
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чорний хліб" автора Александр Аркадьевич Сидоренко. Жанр книги: Інше / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 63
Перейти на сторінку:
з дисками, яких їй мало вистачити на весь довгий маршрут, у два боки.

Тому розклад був приблизно такий — ранішній підйом, тут нічого нового, потім пили чай, і провідниця йшла у справах. Тоді Лилєкей дивилася у вікно, намагаючись осягнути розміри того, що за ним тікало спереду назад.

Потім Валентина верталася і вони вперше за день ди­вилися кіно. Оскільки там зазвичай ішлося про порушення закону, які розслідували молоді симпатичні міліціонери, а Лилєкей в очах провідниці була досвідченим експертом у цій галузі, та постійно питала попутницю — чи схоже кіно на правду, і вони вдвох навіть пробували вгадати, хто саме з артистів є злочинцем.

Якщо Лилєкей це вдавалося, Валентина щоразу раділа так, наче її щойно випустили по УДЗ з половини терміну. І це, знов-таки, було прекрасно, наче санаторій після зони, — якби подорож тривала місяць замість тижня, можна було б тільки зрадіти.

Розмірений режим порушився лише одного разу, але гучно — вони саме зробили собі чаю й починали дивитися кіно, у якому злий сивий багатій не дозволяв своїй красивій молодій дружині допомагати її матері грошима. «Ну, падло», — сказала Валентина, залучаючи в такий спосіб товаришку до бесіди, і тут у проході почулася лайка, а потім і бійка.

Вони підскочили й вибігли — у тамбурі пасажир із третього купе, величезний чолов’яга, що навіть не поміщався на полиці, бив ногами дідуся з сусіднього вагона, який постійно скаржився на куріння. Лилєкей давно вже кинула цю звичку, але розуміла курців — як ти витримаєш тиждень? Валентина на цю заборону дивилася поблажливо — дозволяла курити в другому тамбурі, за туалетом, і так, ніби вона про це не знає.

Пасажир був сильно п’яний, на руці в нього висіла його ж дружина, яка першою прибігла на галас. Він скинув її, причому так, що бідна вдарилася спиною об відчинені двері між вагонами й упала. Валентина закричала на того чоловіка, але він був уже на тій стадії, коли всі стають ворогами, і замахнувся її вдарити.

Тут уже було не до загрозливих поглядів, яких Лилєкей за це життя добре навчилася, тому вона просто смикнула Валентину за руку, вискочила наперед, нахилилася, пропустивши удар над собою, і стусонула велетня головою в живіт. Той упав на дружину, але треба було терміново добивати — вона кинула поглядом по боках і, побачивши відро з вугіллям, схопила його обома руками, розмахнулася й сильно вдарила дном, цілячись в обличчя.

Чоловік охнув, схопився за лице й остаточно сповз на підлогу — з-під пальців потекла темна кров, а дружина, вибравшись із-під тіла, вчепилася Лилєкей у волосся. Спочатку та вгамувала її коліном, так само — у живіт, а потім допомогла підвестися дідусеві, який не любив диму, і довела його до сусіднього вагона.

Міліціонери прибігли на виклик по рації, вони були теж п’яні — Валентина розповіла їм, як усе було, тільки за цією версією, чоловіка вдарила вона сама. Про всяк випадок — а то щойно звільнену могли й закрити за тілесні ­ушкодження середньої важкості: винуватець втратив кілька зубів плюс зламав ніс.

Ще провідниця написала начальнику потяга доповідну, за якою і чоловіка, і його дружину, яка кричала, що всіх посадить, якраз-то й висадили на найближчій зупинці. Опісля того слава Лилєкей пронеслася потягом, усі пасажи­ри вагона прагнули її якось пригостити, а з інших ходили на екскурсії — подивитися на бабу-ягу, яка ледь не вбила величезного чоловіка за те, що той курив у першому тамбурі, а не там, де всі.

4

Приїхали ранком. Валентина аж розплакалася, дала свою адресу в Саранську й кликала в гості. Наостанок вони вдвох з начальником потяга навіть пропонували Лилєкей просто тут і зараз влаштуватися на роботу замість провідника третього вагона, який вже допився до того, що рушники продав. І чорт з ним, з відсутнім паспортом, потім зробить!

Лилєкей вислухала їх, але відмовила. Їй тут сподобалося, вперше за багато років вона відчула себе вільною людиною, а обидва екрани принесли багато нових знань та радощів. Але треба було їхати додому. Вона записала адресу Валентини, та вже знала, що не напише і не приїде — коли тобі раптом трап­ляються хороші люди, не набридай їм потім, зовсім як у столовій — сьогодні дали добавки, завтра дадуть по шиї.

Після тижня в потягу її хитало на землі так, неначе вона щойно зійшла з човна, на якому пережила шторм. Допитливий міліціонер спочатку перепитав, навіщо їй потрібен аеропорт, а потім вказав напрямок — довго йти цією вулицею, а потім зліва побачить летовище.

Можна було проїхати цю відстань на автобусі, але, по-­перше, Лилєкей не знала, скільки це коштуватиме, — а раптом потім не вистачить на квиток, а літаки, кажуть, дорогі. А по-друге, їй хотілося пройтися. Морозило — було десь під тридцять градусів, та вона навіть скучила за справжньою зимою, коли треба хутко рухатися й дихати через якусь тканину. Як колись.

Той хороший хлопчик на вокзалі сказав: як приїде у Хаба­ровськ, іти в аеропорт і так само намагатися домовитись із черговим. Але відразу попередив, що буде важче — без паспорта, лише з довідкою. Він висунув ідею податися там на паспорт, але сам же її й відкинув — це довго, та й, за правилами, паспорт слід отримувати за місцем проживання.

А в Тавайваамі навіть у вісімдесятих не було ані прописки, ані органів, що нею відають. Може, щось і змінилося за стільки років, та щоби про це дізнатися, треба прибути на місце. Тому слід сподіватися на добру людину. Або добру людину й гроші. Так вона думала, а той хлопчик з вокзалу написав на аркуші запасний варіант — автобусами, через Комсомольськ-на-Амурі, Магадан, Евенськ. Та сам же й пояснив, що це — дуже довго і дуже важко, як на її вік.

В аеропорті добрі хлопчики не працюють, там були самі злі жінки. І всі відмовлялися навіть дивитися на довідку. Лилєкей з відчаю спробувала навіть купити квиток, він коштував вісім тисяч, але все знову вперлося у відсутність паспорта, а на обидві довідки злі жінки тільки кривили й без того нерівні обличчя.

Добре хоч її не гнали на вулицю — там було дуже холодно. Лилєкей доїла все печиво з потяга й випила весь чай у пакетиках. Вона спала на підлозі, підстеливши подароване покривало, поруч із бічами, які окупували дальній темний кут аеровокзалу, за туалетами, що, мабуть, мало маскувати їхній запах. Раз на кілька годин вона ходила до міліції та віконечка чергового, час минав, але добрих очей вона там не бачила.

На третій день Лилєкей вже почала думати про автобус, але наостанок вирішила спробувати ще один варіант. Блукаючи аеропортом, вона постійно бачила кількох чорнявих чоловіків, один з них сидів у барі й читав кольорові журнали з оголеними дівками. Раніше всі навколо були з вусами, а тепер на весь аеропорт тільки цей носив вуса — не переплутаєш.

Схоже, це був місцевий Аслам. Враховуючи свій досвід подібного спілкування, Лилєкей боялася, але як зважишся — вже не думай, курок не чекатиме. Тому вона заначила нагострений іще в потязі столовий ніж у рукав і підсіла до чоловіка, вичекавши, щоби поруч нікого не було. Вкотре за останні дні вона пригадала вимову Нестеренчихи й почала так:

— Дорогий мій, хороший, допоможи бабусі,

1 ... 19 20 21 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний хліб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний хліб"