Читати книгу - "Чорний хліб"

Мати знову колихала малюка, блукаючи проходом між сидіннями, а Лилєкей лежала й прислухалася до плачу. Врешті-решт вона встала й допомагала як могла — мотиляла брязкальцем, робила «гулі-гулі» й навіть потримала дитинку на руках, поки мама бігала до туалету. Оце було дуже приємно, ще одна ознака волі — можна спокійно потримати чуже немовля, навіть понюхати його потай.

На красноярській зоні був Будинок маленької дитини, де зечки могли перебувати з малятами віком до трьох років, далі вже їх до родичів відправляли, або, в глухому випадку, до дитячого будинку. Лилєкей мріяла там працювати, але місце було хіба не найсолодшим після кухні й там влаштовувалися тільки блатні чи бугри, простим ЗК туди було не потрапити.

Ближче до обіду прибули до Саранська — електричка з останніх сил схрипнула дверима й випустила на перон нечисленних пасажирів. Мама з дитиною пішли у своїх справах, Лилєкей лишилася — вокзал ремонтували й вона довго кружляла навколо обриштованої будівлі, намагаючись зрозуміти, де їй шукати чергового.

Своєї куртки у Лилєкей не було — їй видали старий ватник, і міліціонери відразу виділяли його поглядом, фіксуючись на вчорашній зечці. Але, придивившись, навіть не чіпали — ще один плюс похилого віку.

Нарешті вона стала в чергу до бугра вокзалу, тут тобі не Потьма — людей навкруги вистачало, від усіх тхнуло святом, усі були збуджені й розмовляли надто гучно. «Можливо, на волі всі так розмовляють?» — замислилася Лилєкей, озираючись навколо. Люди мали десь такий вигляд, як вона собі й уявляла: телевізор — велика сила, з нього можна дізнатися, як зараз вдягаються, які зачіски носять, і двічі на тиждень вона ввечері сідала перед екраном у кімнаті відпочинку й дивилася все, що там показували.

Навколо було повно неляканих пасажирів, які сміялися, кричали, поспішали й взагалі поводилися так, ніби їм за це нічого не буде. Що ще впадало в очі — у більшості в руках були маленькі телефони. Вона знала, що це, — мобілки давно з’явилися на зоні, спочатку в блатних, потім у начальства, а далі ця мода й до дубаків дійшла. Ці телефони стали для зони золотим піском — наче й заборонено, але в тих, кому треба, він є. Але не в Лилєкей, їй телефонувати було нікуди.

Чергував кремезний чоловік, схожий на старшину Маслова, яким вчора так переймалася начальниця. Він гидливо подивився на проїзний папірець і знову тицьнув його їй, пробурчавши: «Це в кімнату міліції. Наступний!» Довідку протягом винесло в отвір, і вона спланувала кудись вниз.

Лилєкей знітилася, стала на коліно й почала її шукати серед ніг і чорної каші, яка завжди лишається після білого снігу. Вона вже погано бачила й злякалася, що не зна­йде й доведеться платити грошима, яких бозна чи вистачить на дорогу додому. Але знайшла — аркуш притулився до сірої стіни й вона просто його не побачила одразу.

У кімнаті міліції їй відповіли, що квитками не займаються, але дали пораду — дочекатися вечора, коли зміниться черговий, і тоді спробувати ще, причому так, щоби черги не було. Отут уже вибирати не доводилося, і вона пішла шукати собі місце, аби спокійно почекати. Про порожню лавку й розетку, що працює, тут годі було й мріяти — вокзал бурлив, а на всіх місцях сиділи пасажири.

Весь життєвий досвід учив вичікувати — і ось, на черговому колі, вона хутко зайняла місце, яке щойно звільнив військовий. Поруч було сунулася якась циганка, придивляючись до картатої сумки, але Лилєкей вистачило ще одно­го промовистого погляду, аби та швиденько передумала й пішла до кас.

Жінка доїла пряники, трохи подрімала, а коли прокинула­ся, навколо вже вистачало вільних місць. Тому пройшлася, розім’яла ноги, у туалеті вийняла з мішечка сто рублів і зана­чила в черевик. Пішла до буфету, де непомітно поцупила тупий ніж зі стола. Випаде час — нагострить, хай буде.

Ще за годину у віконці чергового нарешті з’явилося нове обличчя — молодий хлопчик з червоними щоками. Лилєкей вичекала, поки він дасть пораду жінці з трьома дітьми, й нахилилася до віконця. Сьогоднішня циганка нагадала їй давню однокамерницю, теж циганку — рецидивістку Нестеренко, і вона заговорила ласкаво, наче погладжуючи любу людину: «Синочок, рідненький, а подивись-но, мій хороший, куди бабусі можна поїхати?», раптом ніби повернувшись у той ранок, коли на зміну вийшов дубак-першоліток із цигарками, а сусідці так хотілося курити.

Він узяв папірець, довго вивчав, потім підняв очі й запалав уже не тільки щоками, а й чолом:

— У нас настанова… під час свят… усі напрямки…

Але Лилєкей уже тримала його поглядом і не збиралася відпускати:

— А кітель це ж я для тебе шила, хороший вийшов? — і простягнула крізь віконце руку до його плеча. Він автоматично відсторонився, але, трохи подумавши, ледве чутно вимовив:

— Опівночі підійдете, бабусю, я подивлюся.

3

Хлопчик попався хороший: він почитав щось у своєму теле­візорі, розробив маршрут, і все склалося — опівночі вона втретє підійшла до віконця, а наступного вечора вже сиділа в купе провідниці Валентини, яка погодилася взяти попутницю в довгий маршрут, аж до Хабаровська.

На сто рублів вона купила в дорогу грузинського чаю й м’якенького свіжого печива. У провідниці чай був, і багато, — вона, щоправда, мала на увазі смішні пакетики на ниточках, у неї такого добра був повний ящик, та Лилєкей звикла до трошки іншого напою, тому пакетики поки збирала на потім, а пила своє.

Єдиною проблемою була друга полиця: за службовими вимогами, Валентині належалося спати на нижній, щоби в будь-який момент мати можливість зробити комусь чаю чи поміняти рушники. Вільних місць у вагоні не було — напрямок і так перевантажений, а тут ще й свята, тому варіант залишався лише один — лізти.

Лилєкей розробила цілу систему, як забиратися нагору, з двома точками опори — рукомийником та драбинкою. І що далі, то більше від цих вправ болів поперек, який вже не один рік постійно нагадував про себе ранковим болем. Та нагору і вниз їй було треба лише кілька разів на день — можна жити.

Потяг ішов десь із тиждень, і весь цей час вона проводила напроти двох екранів. Першим з них було вікно, за яким пропливали не бачені нею місця — ліси, поля, міста й містечка. В усі зони її возили у «столипіні», у жіночому відділенні, а вікна там були такі само, як і в чоловічому, — каламутні, біляс­ті, забрані решітками. Крізь такі особливо не роздивишся, та ти ще пробийся до тих вікон — там блатняжки завжди.

І тепер вона вперше відкривала для себе світ людей, які прийшли колись на північний берег і підкорили собі все і всіх. І з’ясувалося, що він — величезний. У кімнаті відпочинку завжди висить мапа, і кожна зечка рада буде показати, звідки вона, де була на морі та де сиділа раніше. І тільки зараз Лилєкей збагнула розмір цієї мапи.

Другим екраном був маленький плаский телевізор Валентини з прикріпленою до нього так само пласкою друкарською машинкою, але значно меншою, ніж та, що стояла в Альбіни. І вони дивилися в тому телевізорі різні фільми з одними й тими самими артистами. Валентина дуже любила ці, як вона казала, серіали, вона тримала цілий футляр