Читати книгу - "Необхідні речі"

повільно посунувся через тумбочку, очевидно, зібравшись приєднатися до своєї іншої половини. Поллі потягнулася до телефона, але долонею врізалася в край тумбочки. Монструозний удар болю прорвався крізь тонку павутину болегамувальних і рвонув аж до плеча. Їй довелося закусити губу, щоб стримати крик.

Телефон звалився з тумбочки й видав «дзень!» внутрішнього дзвінка. Вона чула, як зі слухавки доноситься рівний ідіотичний гул відкритої лінії. Було схоже на комашине гніздо, яке транслюють через короткохвильовий передавач.

Поллі подумала, чи не підняти телефон клешнями, що тепер лежали в неї на грудях, проте не хапаючи апарата (сьогодні її пальці взагалі не згинались), а притискаючи його, ніби акордеоністка, і раптом цього всього стало забагато, навіть така проста річ, як підняти телефон, що впав на підлогу, стала невиконуваним завданням, тому вона розплакалася.

Біль знову вповні прокинувся, прокинувся й біснувався, перетворюючи її долоні – особливо ту, якою вона вдарилася, – на вогнища гарячки. Поллі лежала на ліжку, споглядаючи стелю пливким зором, і плакала.

«Боже, я б усе віддала, щоб від цього звільнитися, – думала вона. – Що завгодно віддала б, що завгодно, що завгодно».

5

До десятої години осіннього вечора Мейн-стріт Касл-Рока була замкнута надійно, як сейф «Чабб». Вуличні ліхтарі кидали чимдалі слабші кола білого світла на хідники та фасади бізнес-будівель, внаслідок чого центр міста скидався на покинуту декорацію для фільму. Вам може здатися, що невдовзі з’явиться самотня постать у фраку й циліндрі – Фред Астер чи, можливо, Джин Келлі – й витанцьовуватиме на шляху з однієї світляної плями до іншої, підспівуючи про те, як самотньо парубку, коли кохана дала йому відкоша, а всі бари вже зачинено. Тоді з іншого кінця Мейн-стріт з’явиться інша постать – Джинджер Роджерс чи, можливо, Сід Чарісс – у вечірній сукні. Вона танцюватиме в бік Фреда (чи Джина), співаючи про те, як самотньо дівчиноньці, коли коханий її продинамив. Вони побачать одне одного, артистично зупиняться, а тоді станцюють разом перед банком чи, можливо, «Шито-крито».

Натомість на виду виринув Г’ю Пріст.

Він не був схожий ні на Фреда Астера, ні на Джина Келлі, жодної дівчиноньки в дальньому кінці Мейн-стріт, яка б наближалася до романтичної можливості побачитися з ним, не було, а такої, щоб танцювала, – і поготів. Він, проте, пив. І почав пити він у «Захмеленому тигрі», розмірено, від четвертої дня. На цей момент веселощів навіть просто ходити стало складно, уже не кажучи про якісь вигадливі па. Він брів повільно, тягнучись від одного кружальця світла до іншого, волочачи тінь через фасади перукарні, «Вестерн Авто», салону відеопрокату. Трішки петляв, червоними очима безпристрасно втупившись перед собою, а немале пузо довгою похилою дугою випиналося з-під пропітнілої блакитної футболки (спереду якої був малюнок величезного комара й напис «ОФІЦІЙНИЙ ПТАХ ШТАТУ МЕЙН»).

Пікап Громадських робіт Касл-Рока, який він водив, досі стояв на ґрунтовій стоянці позаду «Тигра». Г’ю Пріст був негордим власником кількох порушень у категорії «водіння у стані алкогольного сп’яніння», а після останнього – яке потягнуло за собою шість місяців без водійських прав – той уйобок Кітон, його співуйобки Фуллертон і Семюелс, а також їхня співсука Вільямс докладно пояснили, що їхнє терпіння вичерпалося. Наступний такий випадок призведе до втрати прав навічно, а також до майже стовідсоткової втрати роботи.

Від цього Г’ю пити не перестав – жодна земна сила його б до цього не змусила, – але твердо постановив більше не сідати за кермо п’яним. Йому п’ятдесят один, а в такому віці запізно змінювати роботу, особливо з довгою службовою біографією п’яної їзди, що тягнулася в нього за спиною, ніби бляшанка, прив’язана до собачого хвоста.

Саме тому цього вечора він брів додому пішки, і їбать же довгою була ця прогулянка, а ще варто не забувати про певного працівника Громадських робіт на ім’я Боббі Дуґас, якому завтра доведеться добрячого харамана загнути, хіба йому хочеться повернутися додому з меншою кількістю зубів, ніж прийшов на роботу.

Г’ю проминав «Закусочну Нен», коли почала сіяти дрібна мжичка. Це йому настрій не покращило.

Сьогодні він був запитав Боббі, який щовечора їздив повз будинок Г’ю додому, чи той збирається заглядати в «Тигр» цього вечора на парочку пивасів. Боббі Дуґас відповів, що конєшно, Г’юберте – Боббі завжди називав його Г’юбертом, а його так, блядь, не звуть, і можна закладатися, що ця хуйня також закінчиться, і то скоро. «Та конєшно, Г’юберте, я, певно, під’їду коло сьомої, як все».

Тож Г’ю, упевнений, що зможе проїхатися, навіть якщо сам трохи налижеться, під’їхав до «Тигра» десь п’ять хвилин по четвертій (він закінчив зміну трохи раніше, майже на півтори години раніше, якщо чесно, та й хер з тим, Діка Бредфорда все одно на місці не було) й одразу взявся за справу. Надходить сьома година, і вгадайте що? А нема Боббі Дуґаса, йопта-нах! Надходить восьма, пів на дев’яту, і вгадайте, що далі? Те саме, йокелемене!

За двадцять десята Генрі Бофорт, бармен і власник «Захмеленого тигра», запропонував Г’ю брати ноги в руки, класти ноги на плечі, крутити педалі подалі – коротше кажучи, валити нахер. Г’ю це розлютило. Так, він влупив ногою музичний автомат, але ж то просто знов ішла пісня довбаного Родні Кровелла.

– Я що, мав сидіти й то слухати? – пред’являв він Генрі. – Та поміняй уже нарешті пластинку, і по всьому. У нього спів як у довбаного пепілептика.

– Тобі тут мало дали, я так розумію, – відповів на це Генрі. – Але більше ти тут і не отримаєш. Решту хіба в себе з холодильника дістанеш.

– А як я скажу нє? – не вгавав Г’ю.

– Тоді я дзвоню шерифові Пенґборну, – незворушно сказав на це Генрі.

Інші завсідники «Тигра» – так пізно в будній вечір їх було небагато – з цікавістю спостерігали за розмовою. Поруч із Г’ю Прістом чоловіки дотримувалися обережної ввічливості, особливо коли той налигувався, проте переможцем у конкурсі «Найприємніший мужик Касл-Рока» йому не бути ніколи.

– Мені б цього не хотілося, – продовжив Генрі, – але я це зроблю, Г’ю. Мене замахало, що ти вічно лупиш по моїй «рок-олі».

Г’ю задумався, чи не сказати: «Тоді я, мабуть, краще ТЕБЕ лупну пару раз, сраний ти сучий жабоїде». Тоді уявив собі жирного уйобка Кітона, який вручає йому повідомлення про звільнення через те, що Г’ю в місцевій таверні чортів здіймає. Звісно, якщо його дійсно звільнять, то повідомлення прийде поштою, як завжди, свині на кшталт Кітона ніколи не бруднять рук (чи не ризикують отримати в табло), звільняючи людей особисто, але думка про це допомогла – він трохи охолов. Крім того, у нього вдома є кілька шестибляшанкових блоків пива в холодильнику і ще один у сараї.

– Добро, – сказав він. –