Читати книгу - "Відьмак. Час погорди"

Пішли собі далі. На решту грошей Фабіо купив кошик грушок-бергамоток. Цірі глянула на небо, але вирішила, що ще не полудень.

– Фабіо? А що то за намети й будки, там, під муром?

– Різні розваги. Хочеш подивитися?

– Хочу.

Перед першим наметом стояли виключно чоловіки, у піднесенні переступаючи ногами. Зсередини долинали звуки флейти.

– «Чорношкіра Лейла… – Цірі насилу прочитала кривий напис на полотнищі, – видасть у танці всі секрети свого тіла…» Дурня якась! Які там секрети…

– Ходімо далі, ходімо далі, – підігнав її Фабіо, трохи почервонівши. – О, глянь, оце щось цікаве. Тут приймає ворожка, яка віщує майбутнє. У мене є ще саме два гроші, цього вистачить…

– Шкода монет, – пирхнула Цірі. – Теж мені провіщення – за два гроша! Щоб віщувати, треба бути віщункою. Віщування – це чималий талант. Навіть серед чародійок найбільше одна зі ста має такий…

– Моїй найстаршій сестрі, – втрутився хлопець, – ворожка наворожила, що та вийде заміж – і воно так і сталося. Не кривися, Цірі. Ходімо, поворожимо собі…

– Я не хочу виходити заміж. Не хочу ворожби. Спекотно, а з того намету смердить ладаном, не піду туди. Якщо хочеш – іди сам, я почекаю. Не знаю тільки, навіщо тобі віщування? Що б ти хотів знати?

– Ну… – промовив Фабіо. – Найсильніше, це… Чи буду я подорожувати. Я хотів би подорожувати. Побачити увесь світ…

Буде, подумала раптом Цірі, відчуваючи запаморочення. Буде плавати на великих білих вітрильниках… Добереться до країн, яких ніхто раніше не бачив… Фабіо Сахс, відкривач… Його іменем назвуть півострів, краєчок континенту, який тепер ще не має назви. Маючи п’ятдесят чотири роки, дружину, сина й трьох дочок, помре він, далеко від дому й близьких… Від хвороби, яка нині ще не має назви…

– Цірі! Що із тобою?

Вона витерла обличчя рукою. Мала враження, що виринає з води, що пливе до поверхні з дна глибокого, крижано-холодного озера.

– Це нічого… – пробурмотіла, роздивляючись й опритомнюючи. – Щось у мене в голові запаморочилося… Це через спеку. Й через ті пахощі з намету…

– Скоріше через ту капусту, – серйозно сказав Фабіо. – Даремно ми стільки з’їли. У мене також у череві бурчить.

– Та зі мною – нічого! – Цірі зухвало задерла голову, й справді почуваючи себе краще. Думки, що пролітали їй через голову наче вихор, розвіялися і загубилися у забутті. – Ходімо, Фабіо. Ходімо далі.

– Хочеш грушку?

– Та певно що хочу.

Під муром група підлітків грала на гроші в дзиґу. Дзиґу, акуратно обмотану шнурком, треба було зручним, наче ляскання батогом ривком відправити в рух, так, щоб вона виписувала кола по вимальованим крейдою полям. Цірі вигравала в дзиґу в більшості хлопців у Скелліге, також виграла в усіх адепток у храмі Мелітеле. Вона вже обдумувала концепцію входження у гру й виграшу в босяків не тільки мідяків, але й полатаних портків, коли увагу її раптом привернули гучні крики.

Біля самого кінця ряду наметів і будок, утиснута під мур і кам’яні сходи, стояла дивна напівкругла загорожа, зроблена із полотнищ, розтягнених на саженних тичках. Між двома тичками був вхід, який закривав високий, віспуватий чоловік, одягнений у гамбезон[4] й смугасті штани, заправлені в матроські боти. Перед ним товклася групка людей. Після вкидання у руку рябого кількох монет люди по черзі зникали під полотнищем. Рябий ховав гроші до чималої кружки, подзвонював нею і покрикував хрипло.

– До мене, добрі люди! До мене! На власні очі побачите найстрахітливіше створіння, яке створили боги! Жах і тремтіння! Живий василіск, отруйний страх зерріканських пустель, диявол утілений, людожерця ненаситний! Ви, людоньки, в житті таку потвору не бачили! Тільки-но схоплений, з-за моря на кораблі привезений! Гляньте, гляньте на живого, жахливого василіска на власні очі, бо такого ніколи й ніде ви вже не побачите! Остання можливість! Тут, у мене, всього за три п’ятаки! Баби із дітьми – за два п’ятаки!

– Ха, – сказала Цірі, відганяючи ос від грушок. – Василіск? І живий? Мушу його побачити. Досі я бачила лише гравюри. Ходімо, Фабіо.

– Я вже не маю грошей…

– Я маю. Заплачу за тебе. Ходімо, сміливіше.

– Шість треба, – рябий глянув на кинуті йому в руку мідяки. – Три п’ятаки з особи. Дешевше тільки баби із дітьми.

– Він, – Цірі вказала грушкою на Фабіо, – дитина. А я – баба.

– Дешевше тільки баби із дитиною на руках, – забурчав рябий. – Ну ж, докиньте ще два п’ятаки, хитра панянко, або геть звідси й пропустіть інших. Поспішіть, люди! Ще тільки три місця вільні!

За загородою з полотнища товклися міщани, оточуючи щільним кільцем збитий з дощок поміст, на якому стояла дерев’яна, вкрита килимом клітка. Впустивши бракуючих до комплекту глядачів, рябий заскочив на поміст, узяв довгу тичку й скинув нею килим. Повіяло падлом і неприємним гадячим смородом. Глядачі зашуміли й трохи відступили.

– Вірно робите, добрі люди, – заявив рябий. – Не тра’ близько, бо воно небезпечно.

У клітці, помітно для нього тісній, лежав, згорнувшись у клубок, ящур, укритий темною лускою дивного малюнка. Коли рябий стукнув об клітку тичкою, гад зашамотівся, заскреготів лускою об пруття, витягнув довгу шию і пронизливо засичав, демонструючи гострі, білі, конічні зуби, що сильно контрастували із майже чорною лускою навколо пащі. Глядачі голосно охнули. Кудлатий песик зайшовся різким гавкотом – його тримала на руках жінка, з вигляду торговка.

– Дивіться уважно, добрі люди, – крикнув рябий. – І радійте тому, що подібне страхіття у ваших краях не живе! Ото потворний василіск із далекої Зерріканії! Не наближайтеся, не наближайтеся, бо хоча він замкнений у клітці, самим диханням своїм може вас отруїти!

Цірі й Фабіо пропхалися урешті наперед глядачів.

– Василіск, – коментував рябий з підвищення, спираючись на тичку, наче вартовий на алебарду, – це найотруйнійша бестія на світі! Бо василіск королем усіх гадів є! Якби було василісків більше, пропав би світ цілком і повністю! На щастя, дуже рідкісна то повтора, бо народжується він з яйця, півнем знесеним. А ви ж і самі знаєте, людоньки, що не кожен півень яйця несе, а лише той мерзотник, який як квочка іншому півню дупу підставляє.

Глядачі хоровим сміхом відреагували на масний – якщо не сказати «намащений» – жарт. Не