read-books.club » Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

266
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 99
Перейти на сторінку:
з війною в голові одразу кинулися до кулеметів, але пізніше виявилося, що це кара Господня, в щоденних походах гвинтівку закинув за плече, а кулемет треба котити, й три кулеметники всю дорогу сваряться, чия черга, міряють відстань кроками. Та й «дігтяр» з дисками важенний. І потім трапилося так: вночі нас погнали в поле, там окопалися, стріляли по «ворогу» дерев’яними кулями, які миттю згорали; ми, щоб не чистити після стрільби гвинтівки, кожен закладав свої патрони в «ручняк», стріляв і здавав гільзи; так-от, лежимо ми, стріляємо, а тоді нас підняли в атаку і ми побігли, а коли вернулися в табір, виявилося, що кулеметники загубили «Максима», бо ж сперечаючись, кому його тягнути, покинули в бур’яні. Потім ротою пів дня шукали його. Отож зброю видавали в повні, а форму, одяг – ні, а яка мати віддасть синові в муштру останні ціленькі штани і сорочку, тож усі були в латаному і рваному. Якось наш старший йшов збоку строю, а тоді вхопився за живіт і зігнувся в реготі: «такої банди, мабуть, ще ніхто не бачив». І добиралися ми з Ніжина до Седнєва за Чернігів своїм ходом і хто як міг.

Після війни ще валялося до біса патронів, як ми не перестріляли один одного, сам Бог знає. Певно й табори ті було організовано, бо високі «орли» у Кремлі планували швидку війну з американцями і англійцями, й треба було свіже гарматне м’ясо. А ми ж – діти, гвинтівка в півтора раза вища за «солдата». І солдат той… Іде рота з лісу, з навчань… «Запєвай “Варяга”».

Наверх ви, товарищи, все по местам…

І тут у строю «хлип, хлип» і ревіння. «Стой, к ноге. Что там?». «Затвор загубив». І ото вертаємося, стаємо «в цеп», шукаємо той затвор.

А от якось гралися у «війну»: червоні та сині. Ми в лісі сидимо в засаді, нам треба схопити «язика». Рота «синіх» йде кривулястою дорогою, попереду за двісті кроків дозір з трьох чоловік, а попереду них кроків за сто ще один передній дозорний. Дорога в лісі петляє, далеко не видно, ми вискочили, вхопили дозорного, заткнули рота ганчіркою, натягнули на нього мішок (взяли на кухні), вхопили і бігом. А щоб легше було його брати, гвинтівки, аби не заважали, склали під кущем. А тепер не знали, під яким. Там десятки коров’ячих стежинок, отже, біля якої? Переляк, розв’язали «полоненого», щоб допомагав шукати. А тоді просили весь «ворожий» дозір, а далі всю «ворожу» роту. Заледве знайшли.

І зовсім зле було з їжею. За рікою – за Сновом – накосимо трави з щавлем, і – в казан. А потім наші матері довідалися про наш «солдатський» раціон і попривозили великі полотняні торби із сухарями і шматками сала. Але наше начальство заборонило залишати торби в куренях (з гілок, де ми спали), і тепер рота виглядала дуже комічно: у кожного за спиною білий мішок із сухарями. Було багато реготу. У лісі набачили кілька схожих на вільхи дерев, густо обсипаних рожево-червоними ягодами, вони були солодкаві на смак, пооб’їдалися і потім не вилазили з «туалету», загородженого кілками.

Командувало обірванцями начальство високе, – це були фронтові офіцери, які йшли на демобілізацію і яких примусили одслужити ще місяць. Нашою ротою командував капітан на прізвище Рак, він не йшов до строю, а стоячи на пагорбі свистів, і всі бігли до нього. «Рак на горі свиснув», – казали ми.

Одначе, крім смішного, безглуздого, було й трагічне. Один хлопець утопився у Снові, його знайшли через три дні. Він лежав у курені, була глупа ніч, я стояв на варті, кричали коти, десь пугукала сова, і мені було неабияк лячно. Я причаївся під кущем, виставивши поперед себе гвинтівку з багнетом, ледве дочекався зміни. …І ще один загинув. Відомо: при команді «рівняйсь», всі рівняються у строю, викинувши гвинтівку з багнетом поперед себе, а далі команда «струнко», гвинтівка підтягнута, і – поворот наліво чи направо; а ми ослаблені, розхлябані, один при повороті не втягнув гвинтівку й загородив багнета передньому в потилицю. Той пішов до табору й по дорозі помер.

На відхід нам вперше зварили рисової каші та червоного компоту. Всі ми, з нашого села, склали кашу в мій казанок, великий, батьків, ще з часів Першої світової війни, і вилили туди компот. Секретар обкому партії вислав за своїм сином «Студебекер». Нас налізло в кузов стільки, що мені довелося лізти по головах, казанок на спині розчинився і червоно-компотна рисова юшка полилася на голови, мене гамселили в живіт, а я притьма ліз далі, поливаючи цією юшкою інших.

Ми верталися додому, і ще на підході до села застали трагічну звістку, один учень з нашого класу, якого батько відмазав від таборів, загинув – наступив у воді на протитанкову гранату, якою солдати глушили рибу і яка тоді не зірвалася. Ми зайшли на цвинтар, стали біля могили і тричі вистрілили з гвинтівок.

Так закінчилася «війна».

А наступна моя любов упала немов з неба. Була це дівчина на клас молодша, якщо я залишався хлопчаком, то вона вже – дівка. Звали її Галка. Дівка замашна, красива, уміла крутити хлопцям голови, і крутила, й вони грали до неї. А було так.

Приїхали з району з райкому комсомолу і районного комітету фізкультури відібрати учнів на обласні спортивні змагання. Профанація, адже районних змагань не проводили, аби відібрати кращих, може, й через те, що в районі було три середні школи, а у восьмих-дев’ятих класах майже самі дівчата. А у нас п’ятеро хлопців. Вони підібрали на око – рославіших, стрункіших: мене і моїх товаришів, ми ще й сиділи втрьох за одним столом-партою: Віталій, Борис і я. Поїхали. І ось перший день змагань. Якісь вони були хаотичні. Перше – біг на півтори тисячі метрів. Районний фізкультурник поставив Віталія. А той пробіг два кола й сів на доріжці, мені самому в подив: сільський хлопець, без батька, увесь час в роботі. Та й потім, казали, в педінституті він непогано бігав.

А ми з фізкультурником пішли в сектор для стрибків у висоту. Туди він записав Бориса. Спочатку – кваліфікаційні змагання, хто не подолав мінімальної висоти, далі до змагань не допускається. Борис вже два рази збив планку. Бо стрибав він з розбігу, прямо, підібгавши ноги, а вони все одно теліпаються. А треба, знаю, навскіс, перевалитися через планку. Мій старший брат з товаришами тренувалися стрибати так удома, в садку. І я з ними. І тепер бачу, що цю висоту візьму за виграшки. Кажу фізкультурнику – запишіть мене. Він

1 ... 19 20 21 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"