Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

яс­ний кру­жок, роз­ки­ну­тий чер­во­ну­ва­тим ог­нем. Заб­ли­ща­ла чер­во­ну­­ва­тим свi­том чи­ясь го­ло­ва, а да­лi за­ма­ня­чи­ло ли­це з чо­р­­ни­ми ву­са­ми. Прос­то до вог­ню iшов який­сь чо­ло­вiк в чор­­нiй ста­рiй сви­тi, в дра­нiй шап­цi, з тор­би­ною на пле­чах.

- Добривечiр вам, лю­ди доб­рi! - про­мо­вив чо­ло­вiк. - Чи при­й­ме­те до се­бе на нiч?

- Доброго здо­ров'я! - ти­хо й зне­хо­тя обiз­ва­лись бур­ла­ки, по­вер­нув­ши до то­го чо­ло­вi­ка го­ло­ви. - Сi­дай, чо­ло­вi­че, ко­ло ба­гат­тя та грiй­ся, ко­ли хо­чеш. Ми й са­мi ду­маємо но­чу­вать оту­теч­ки прос­то не­ба на зем­лi.

Чоловiк сiв на по­рожньому мiс­цi ко­ло вог­ню й пок­лав тор­би­ну ко­ло се­бе. Огонь блис­нув на йо­го ли­це i про­ти вог­ню заб­ли­ща­ли йо­го чор­нi швид­кi очi й за­бi­га­ли ра­зом по всiх бур­ла­ках, не­на­че вiн ди­вивсь за­ра­зом кож­но­му в очi. Кир­па­тий, круг­лий, як кар­топ­ля, нiс, ко­рот­ке ли­це, чор­нi бро­ви й блис­ку­чi, круг­лi, як те­рен, очi, гост­ре ма­леньке пiд­­бо­рiд­дя, - все в йо­му ви­яв­ля­ло чо­ло­вi­ка швид­ко­го, про­во­р­но­го, на­вiть хи­жо­го. Йо­го го­ло­ва, прик­ри­та чор­ною дра­­ною шап­кою, на­га­ду­ва­ла нiч­ну хи­жу пти­цю з ко­рот­ким дзьобом, з круг­ли­ми очи­ма. Бур­ла­ки мов­ча­ли й ку­ри­ли люльки, пог­ля­ду­ючи ско­са на яко­гось зай­ду.

- Звiдкiля вас бог не­се? - спи­тав чо­ло­вiк, ви­тя­га­ючи з га­ма­на люльку й на­би­ва­ючи її тю­тю­ном.

- Здалека, чо­ло­вi­че, - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- А ку­ди вас бог не­се? - знов спи­тав чо­ло­вiк, за­па­лив­ши люльку i по­тяг­нув­ши з неї дим так здо­ро­во, що тю­тюн зат­рi­щав i за­па­лах­ко­тiв.

- I са­мi не знаємо, чо­ло­вi­че, - обiз­вав­ся один бур­ла­ка. - Ми йде­мо на за­ро­бiт­ки.

- Певно, пов­тi­ка­ли од па­нiв? - спи­тав чо­ло­вiк.

- Може, й пов­тi­ка­ли; хто йо­го зна… - на­си­лу про­мо­вив Ми­­ко­ла, не вий­ма­ючи люльки з гу­бiв.

- Та й я втiк од сво­го па­на, i вже блу­каю не один рiк по цих сте­пах. Я знаю тут уся­кi мiс­ця. Ко­ли прий­ме­те ме­не до своєї ва­та­ги, то я вам на сте­пах скрiзь до­ро­гу по­ка­жу i, мо­же, ста­ну вам в при­го­дi.

Бурлаки ди­ви­лись на чо­ло­вi­ка i мов­ча­ли. Швид­ка роз­мо­ва, швид­кi очi, про­вор­нi ру­ки, про­вор­нi ру­шен­ня - все те бу­ло не пiд­хо­же до яко­гось вi­ко­вiч­но­го хлi­бо­ро­ба-крi­па­ка.

- Куди ж ви пря­муєте? Чи в Крим, чи на Дiн, чи на Бас­са­ра­бiю? - знов спи­тав їх чо­ло­вiк ле­пет­ли­вим язи­ком.

- Сказать по прав­дi, чо­ло­вi­че, ми й са­мi ще доб­ре не зна­ємо, де знай­де­мо при­шиб.

- Я був по всiх усю­дах в цих кра­ях, був i в Кри­му, був в заб­ро­дських ва­та­гах на Днiст­рi, слу­жив i в па­нiв, а те­пер ду­маю прос­ту­вать на Бас­са­ра­бiю.

- Чому ж до­ко­неш­не на Бас­са­ра­бiю? - спи­та­ли бур­ла­ки.

- Та тим, що тут в сте­пах уже розп­ло­ди­лась си­ла ста­но­вих, вже геть-то по­ча­ли чiп­ля­тись до бур­лак за паш­пор­ти, а на Бас­са­ра­бiї не гурт-то пи­та­ють про паш­пор­ти. Ко­ли хо­че­те, то хо­дiм на Бас­са­ра­бiю на за­ро­бiт­ки.

Бурлаки згля­ну­лись i все по­див­ля­лись на про­вор­но­го бро­дя­гу, все чо­гось не йня­ли йо­му вi­ри.

- Ви по­га­не мiс­це виб­ра­ли: тут тро­хи вог­ко, а там да­лi над рiч­кою су­хi­ше. Я цi всi мiс­ця доб­ре знаю.

Бурлаки мовч­ки ку­ри­ли та все пог­ля­да­ли на свої клун­ки.

- Просимо ве­че­рять! - про­мо­вив чо­ло­вiк, вий­ма­ючи з то­р­­би ок­раєць хлi­ба, сiль та ци­бу­лю.

- Вечеряй на здо­ров'я! - про­мо­ви­ли бур­ла­ки. По­ля­га­ли бур­ла­ки кру­гом ба­гат­тя, пiд­мос­тив­ши клун­ки пiд го­ло­ви, I по­ча­ли дрi­мать. Де­кот­рi, од­на­че, поп­рив'язу­ва­ли клун­ки до рук мо­туз­ка­ми й дов­го не спа­ли, до­ки нез­най­омий чо­ло­вiк не впав на тра­ву, як ку­ля, i не зах­рiп на ввесь яр.

Другого дня вдос­вi­та бур­ла­ки повс­та­ва­ли, по­ла­па­ли клу­н­ки: все бу­ло на своєму мiс­цi. Во­ни пов­ми­ва­лись ко­ло пле­са, по­мо­ли­лись бо­гу i збу­ди­ли нез­най­омо­го чо­ло­вi­ка. Вiн схо­пивсь нi­би опе­че­ний, про­тер очi, по­зiтх­нув i пi­шов вми­ва­тись, на­вiть не пе­рех­рес­тив­шись.

- Мене звуть Анд­рiй Кор­ча­ка. Ко­ли хо­че­те пос­лу­хать моєї ра­ди, то ру­шай­мо на Бас­са­ра­бiю. На сте­пах ту­теч­ки веш­тається ба­га­то па­нiв; ще як­раз ко­лись нат­ра­пи­мо на своїх.

- А що, брат­тя! Чи не пос­лу­хать нам цiєї ра­ди? - спи­тав Ми­ко­ла в своїх то­ва­ри­шiв. - Хi­ба ж нам ще не ос­то­гид­ли тi па­ни?

- Як на Бас­са­ра­бiю, то й на Бас­са­ра­бiю, аби тiльки зай­ти як мож­на да­лi, - обiз­ва­лись бур­ла­ки.

Всi ру­ши­ли за ва­таж­ком Анд­рiєм Кор­ча­кою.

Йшли во­ни день i вве­че­рi до­би­лись до сте­по­вої корч­ми. Корч­ма бу­ла збу­до­ва­на з сi­ро­го пiс­ку­ва­то­го ка­ме­ня й сто­яла не­об­ма­за­на. В корч­мi си­дi­ли жи­ди, дер­жа­ли го­рiл­ку й за­кус­ку i за все бра­ли чи­ма­лi гро­шi. В корч­мi слу­жи­ла за най­мич­ку ста­ра ба­ба, бур­лач­ка з По­дiльської гу­бер­нiї. Кру­гом корч­ми сла­ло­ся на всi бо­ки рiв­не по­ле. Бур­ла­ки ви­пи­ли по чар­цi го­рiл­ки, з'їли по шмат­ку хлi­ба з ци­бу­лею i пе­ре­но­чу­ва­ли пiд корч­мою. Во­ни роз­пи­та­ли в жи­дiв, чи не мож­на де в близько­му се­лi стать на ро­бо­ту на тиж­день або на два. В їх бу­ло об­маль гро­шей, а до Бас­са­ра­бiї ще бу­ло да­ле­ко. Жид спра­вив їх на се­ло Ко­лон­таївку, де в па­на на цi­ле лi­то най­ма­лись стро­ко­вi бур­ла­ки.

В не­ве­лич­ко­му яру пе­ред їх очи­ма роз­ки­ну­лась Ко­лон­таївка. Се­ло бу­ло сте­по­ве; на яру й по­пiд гор­ба­ми сто­яли ма­ленькi хат­ки-ма­зан­ки з не­ве­лич­ки­ми вiк­на­ми; ко­ло хат стир­ча­ли хлi­ви з ви­со­ко­го оче­ре­ту, вкри­тi звер­ху оче­ре­том. Скот за­га­ня­ли в за­го­ро­ди, тiльки об­ко­па­нi ро­вом, а за­мiсть ти­ну за ро­вом ле­жа­ли ку­пи гною або сто­яли стi­ни, - так са­мо з оче­ре­ту. Нi­де не вид­но бу­ло нi ко­мор, нi ви­со­ких клунь. Хлiб скла­да­ли в стiж­ки й мо­ло­ти­ли на то­ку про­ти не­ба або гар­ма­ну­ва­ли кiньми та во­ла­ми, пе­ре­ти­ра­ючи роз­ки­да­нi сно­пи важ­кою ко­ло­дою, при­чеп­ле­ною до ко­ней. На цi­ло­му се­лi не вид­но бу­ло нi од­но­го де­ре­ва, на­вiть вер­би. То бу­ло се­ло зов­сiм со­лом'яне та оче­ре­тя­не. Вся Ко­лон­таївка ря­бi­ла й чор­нi­ла се­ред сте­пу чор­ни­ми пок­рiв­ля­ми хат, жов­тi­ла оче­ре­тя­ни­ми ти­на­ми та ви­со­ки­ми око­па­ми. Все бу­ло сi­ре, не­ве­се­ле, тiльки кру­гом панської бi­лої му­ро­ва­ної ха­ти рос­ли гус­тi зе­ле­нi ака­цiї та аб­ри­ко­си.

За се­лом на гор­бу сто­яли три ни­зенькi вiт­ря­ки з шiстьма кри­ла­ми.

- Та й по­га­нi тут се­ла! Не до­ве­ди гос­по­ди жить на та­ко­му се­лi! - ка­за­ли бур­ла­ки.

- Ця Ко­лон­таївка не схо­жа на на­шу Вер­бiв­ку, - про­мо­вив Ми­ко­ла.

Бурлаки ввiй­шли в се­ло i по­ба­чи­ли, що в лю­дей ду­же ба­га­то овець та то­ва­ру, що лю­ди в тих сте­пах не так бi­ду­ють, як їм зда­ва­лось. Во­ни прис­та­ли до корч­ми, роз­пи­та­ли про па­на i пiш­ли до пансько­го дво­ру. Пан хо­тiв умо­виться з ни­ми на цi­ле лi­то, до пок­ро­ви; але бур­ла­ки зго­ди­лись ста­ти на ро­бо­ту тiльки на не­дов­гий час, щоб за­ро­бить тро­хи гро­шей на до­ро­гу, їм так до­пек­ли па­ни, що во­ни бу­ли лад­нi втек­ти од їх як мож­на да­лi, хоч на край свi­ту.

Заробивши тро­хи гро­шей, бур­ла­ки пiш­ли да­лi до Днiст­ра. Анд­рiй Кор­ча­ка,