Читати книгу - "Незвичайні пригоди експедиції Барсака, Жюль Верн"

Звичайно, це попередження ми зустрічаємо сміхом. За обідом усі, навіть полохливий Бодрієр, довго жартували з цього приводу, а потім і думати забули.

Але я не забув, я довго й серйозно думав над цим увечері, коли ліг спати, і прийшов до висновку, що…

Ні, справді, звернімось до фактів. Їх є, так би мовити, два з половиною. Півфакта — це зникнення Моріліре в Тімбо і на останній зупинці, не доїжджаючи до Канкана. Далі: отруєння дунг-коно і лиховісне пророцтво негра-чаклуна.

Тепер поміркуймо: чи можлива це річ, щоб у старшини якогось жалюгідного селища виник божевільний задум напасти на експедицію, охорона якої налічує двісті шабель, та ще в тій частині Сенегамбії, яка давно вже зайнята французькими військами, за тридцять п’ять кілометрів від Тімбо, де є чималий гарнізон?! Це абсолютно неймовірно. По-друге: чи можливо, щоб старий дурний і неосвічений негр мав здатність передбачати майбутнє? Ні, це абсолютно неможливо.

По-моєму, цілком ясно, що ніхто й не збирався отруювати нас дунг-коно, але все було влаштовано так, щоб ми в це повірили. Так само й Кеніелала уперто передрікав нам рабство або смерть по той бік Сікассо.

Висновок напрошується сам собою: нас хотіли налякати.

Хто? Навіщо? — спитаєте ви.

Хто? Цього я не знаю.

Навіщо? Щоб примусити нас відмовитися від подорожі. Ми стоїмо комусь на заваді, і цей хтось не хоче, щоб ми їхали далі Сікассо.

Що ж до Моріліре (якщо Сен-Берен справді був цього разу менш неуважний, ніж звичайно), то він, очевидно, спільник тих, хто намагається нас спинити. Наполегливість, з якою він хотів завести нас до Кенієлали, дуже підозріла, можна думати, що він підкуплений. Це слід з’ясувати.

Ось які мої висновки. Майбутнє покаже, чи досить вони обґрунтовані. Поживем — побачимо.

Амедей Флоранс.

У хащах, за один день їзди від Канкана. 26 грудня. Додаю ці рядки до свого позавчорашнього листа, який має приставити Чумукі.

Сьогодні вночі сталося незвичайне.

Ми виїхали з Канкана вчора вранці і, після двох великих переходів, зробивши загалом коло тридцяти кілометрів, стали увечері табором у відкритому полі. Місцевість тут відлюдна. Від останнього села Діангана, яке ми проминули, буде кілометрів двадцять, а до найближчого села Сікоро, попереду лишається п’ятнадцять кілометрів. Табір заснув, як звичайно. Серед ночі нас раптом розбудив якийсь дивний шум, якого ніхто з нас ніяк не міг зрозуміти. Це ніби потужне гудіння, подібне до пахкання парової машини або, точніше, до дзижчання комах, але комах велетенських, комах завбільшки з слона. Вартові пояснили, що незвичайний шум почався в західному напрямі. Спочатку дуже слабкий, він поступово посилювався. В ту мить, коли ми повискакували з наметів, він досяг найбільшої сили. Особливо дивне те, що звук цей іде згори, з повітря, з неба. Його джерело десь просто над нашими головами. Що ж це таке?

Марно ми напружуємо зір. Немає ніякої змоги щось побачити. Місяць сховався за густими хмарами, нічна темрява — як чорнило.

Поки ми безуспішно намагаємось проникнути поглядом у цей морок, гудіння віддаляється в напрямі на схід, зменшується, завмирає… Але воно не встигає остаточно ущухнути, коли ми чуємо нове, яке долинає з заходу. Як і перше, це гудіння наростає, досягає найбільшої сили, зменшується і стихає, віддаляючись у східному напрямі.

Табір охоплений жахом. Негри лежать, притулившись обличчям до землі. Що ж до нас, європейців, то ми зібралися навколо капітана Марсенея. Чумукі й Тонгане також тут. А от Моріліре я не бачу. Певна річ, лежить десь долілиць разом із своїми земляками.

П’ять разів це жахливе гудіння народжується, зростає і згасає. Потім запановує звичайна нічна тиша, і все заспокоюється.

Вранці неможливо вишикувати нашу колону. Налякані негри уперто відмовляються вирушати. Кінець кінцем капітанові Марсенею вдається їх довести до тями. Він вказує на сонце, яке сходить на безхмарному небі. І справді, в цю мить у повітрі не діється нічого протиприродного.

Ми вирушаємо із запізненням на три години.

Зрозуміло, у нас тільки й розмов про таємниче нічне явище, але нікому не щастить знайти пояснення. Потім поступово починаємо переходити до інших тем. Раптом, приблизно за два кілометри від місця стоянки, капітан Марсеней, який їде попереду, помічає, що ґрунт поритий коліями завдовжди метрів п’ятдесят, в напрямі з заходу на схід. З західного боку ці колії мають глибину близько десяти сантиметрів і непомітно згладжуються в бік сходу, їх десять, і вони тягнуться п’ятьма групами, по дві колії в кожній.

Чи мають вони якийсь зв’язок із нічним явищем? Хочеться відповісти: ні.

А проте — у них теж напрям з заходу на схід, і кількість збігається: п’ять пар колій, п’ять гудінь… Отже?..

Отже, я не знаю.

Амедей Флоранс.

Експедиція Барсака досягла Сікассо 12 січня. Таким чином, роблячи щодня в середньому по двадцять п’ять кілометрів, вона менш як за шість тижнів пройшла 1100 кілометрів, які відділяють від узбережжя це мі’сто, колишню столицю Кенедуги.

Як уже згадувано, “Експансіон франсез” перестала одержувати статті Амедея Флоранса. Третя стаття, відіслана ним на третій день після від’їзду з Канкана, була останньою, і ми не мали б ніяких відомостей про дальшу подорож, якби не збереглася записна книжка, в якій досвідчений репортер щодня нотував свої спостереження. Автор має ці нотатки перед очима і, в разі потреби, братиме звідти великі уривки.

Між Канканом і Сікассо не трапилося нічого цікавого, подорож була одноманітна. Кілька дотепів з приводу