Читати книгу - "Сонети, Вільям Шекспір"

98
Ми розійшлись, коли будили весну Дзвінкого квітня сурми голосні, І лик Сатурна крізь глибінь небесну Всміхавсь назустріч молодій весні. Та солов’ї і пахопді конвалій, Принади всі воскреслої землі Не вабили мене. Як уві млі, Тягнувся час в байдужості тривалій. Бо і троянд багрянисті вогні, І найніжніша білина лілеї — Лиця ясного милої моєї Ніяк не можуть замінить мені. Без тебе чари пишної природи — Неначе тільки тінь твоєї вроди. 99
Я докоряв фіалці у маю: «Злодійко чарівна, фіалко рання, У пахощах твоїх і без вагання Я дихання коханої взнаю». Твоє волосся— в бруньці майорану, А ніжні руки — в білині лілей. Троянда ця від сорому багряна, А та побліднула. За злочин цей, За це привласнення краси твоєї Жде на розкрадачів сумний кінець: В самому розквіті хробак поб’є їх, Чуже добро він сточить унівець. Весною квітів бачив я немало, І кожне зілля в тебе щось украло. 100
Лукава музо, де пісні твої — Земній красі заслужені похвали? Чи пломінь твій нездарні шахраї Для од своїх нікчемних заховали? Прийди, і слово дай, і дай снаги, Щоб у пориві творчої нестями, Увівши в слів гранітні береги, Стихію вроди вславити піснями. Проснись, ледача, в любе глянь лице, Як зморшку хоч малу знайдеш на ньому, Що час поклав, скарай його за це, Суддею стань напаснику лихому. Відбивши наступ грізного часу, Нетлінним словом відтвори красу. 101
Чому ти, музо, ледарко недбала. Красі і правді гинути даєш? Таж ти навік прославилася б теж, Коли б мою кохану оспівала. Чи, може, ти на глум відповіси, Що правді чистій зайві всі похвали, Що приоздоблення — не для краси, Що фарби вроду б тільки зіпсували? Та цим не виправдаєш німоти, — Лиш ти повинна оспівати вроду І для віків прийдешніх зберегти, Щоб сяяла вона усім на подив. Нехай така, як є, в далекі дні Вона сягне через твої пісні. 102
Зроста любов моя, всякчас нова, — Люблю ніжніше, мовчки, до нестями. Торгує той дрібними почуттями, Хто серце всім на показ відкрива. В весняну пору нашої любові Тебе прославили мої пісні, — Так соловей співа на честь весни, Та влітку мовкне спів його в діброві. Не гаснуть чари весняного саду, Як стихне голос ніжного співця. Коли той спів лунає без кінця, Набридне він, утративши принаду. Тому на певний час умовк і я, Щоб пісня не обриднула моя. 103
Убогих муз убогий марнотрат; Не маю фарби, гідної сюжету: Без всіх прикрас нужденного сонету Лице твоє прекрасніше стократ.