Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

— Мали о дев'ятнадцятій тридцять, та перешкодили російські бомбардувальники, — повільно, не виймаючи люльки, проказав помічник капітана. — Якщо не перешкодять, вийдемо в двадцять три нуль-нуль. Кажуть, є наказ виходити тільки в темряві.

— Скільки чоловік візьмете на борт?

— Скільки влізе. — Люлька запихкала, і Дементьєву здалося, що помічник капітана сміється.

— Сьогодні відійдуть й інші кораблі?

— Навряд… — Помічник капітана вихопив люльку з рота і раптом заговорив швидко і обурено: — Хотів би я бачити дурня, який придумав цю організацію! Бояться нальотів і десятки кораблів тримають на відкритому рейді, а сюди, під навантаження, ставлять по одному. Поки ми відійдемо та поки пришвартується інший транспорт, мине три-чотири години, а до цього причалу одразу можна ставити п'ять кораблів. Дурні! — Він сердито увіткнув люльку в рот і знову замовк.

Дементьєв розписався в судновому документі і зійшов на причал. Кунгель зустрів його глузливим поглядом:

— Ну, капітане, вдалося вам спіймати там заразну блоху?

— Трюми у задовільному стані, — сухо відповів Дементьєв і звернувся до капітана «Аеліти». — Зробіть усе можливе щодо вентиляції.

— Гаразд, — буркнув капітан і подивився на годинника. — Час починати…

Кунгель рушив до пропускного пункту, поруч з ним ішов Дементьєв. Полковник, ніби вибачаючись перед ним, сказав:

— Кожен з нас робить своє діло. Нам не треба тільки заважати один одному.

— Але ж ми повинні турбуватися про життя і здоров'я солдатів.

— Тоді треба почати з того, щоб заборонити росіянам користуватися авіацією! — Полковнику явно сподобався його жарт, і він довго сміявся, поглядаючи на Дементьєва. — Капітане, ви бували на фронті?

— Починаючи з Франції і весь час, — чітко, ніби рапортуючи, відповів Дементьєв.

— Дивно, що фронт не вбив у вас педанта. Ви розумієте взагалі, що відбувається?

— Іде війна. І ми зобов'язані зробити все для перемоги! — палко промовив Дементьєв.

Полковник подивився на нього, зітхнув і більше вже нічого не говорив…

Солдати сіро-зеленою лавиною ринулись на оперативний причал. Ревучи моторами, повзли танки, тягачі тягли гармати. Дементьєв разом з полковником стояв коло пропускного пункту, і лейтенант міг переконатися, що вони справді знайомі.

— Коли вантажитимуть наступний транспорт? — спитав у Кунгеля Дементьєв.

— Не знаю, — сухо відповів полковник. — Можливо, вночі.

— Помічник капітана «Аеліти» сказав мені, що організація евакуації погана.

— Та ну? — полковник потер долонею пухлу, до блиску вибриту щоку.

— Він сказав, що одночасно можна вантажити п'ять транспортів, — вів далі Дементьєв.

— А генерал Троттер вважає, що треба вантажити по одному, — з незрозумілою інтонацією сказав Кунгель.

— Треба повідомити йому думку спеціалістів-моряків.

— Це зробити дуже важко, капітане: генерал Троттер ще вчора вилетів у Берлін.

— Але ж хто-небудь залишився замість нього?

Полковник промовчав.

— Коли мені прийти, щоб оглянути наступний транспорт? — чемно запитав Дементьєв.

— Десь опівночі, — відповів полковник і повернувся до лейтенанта пропускного пункту.

— До побачення, полковнику Кунгель.

Полковник недбало козирнув, не обертаючись до Дементьєва і не перериваючи розмови з лейтенантом.

Три дні і три ночі Дементьєв оглядав кожний корабель, що ставав під вантаження, був присутній під час його відплиття — і негайно радирував про цю нову ціль для нашої авіації. Фашистські кораблі в порт призначення не прибували. Радянські бомбардувальники, торпедоносці швидко знаходили їх у відкритому морі і з'являлися на їхньому курсі так безпомилково, що гітлерівське командування не могло не подумати про те, що радянська авіація одержує точні відомості про вихід кожного корабля. Негайно з Берліна надійшов секретний наказ ставки — вжити необхідних і найсуворіших заходів обережності.

Дементьєв, звичайно, чекав, що в гітлерівців виникне такий здогад, але ніяких контрзаходів проти цього вжити не міг. Він сподівався тільки, що в паніці гітлерівці уже не будуть пеленгувати радіопередач. А взагалі треба було чекати і пильно стежити за подіями в порту і на випадок чого швидко приймати необхідні рішення…

Пізно вночі під вантаження став італійський транспорт «Венеція». Його чорне громаддя ледь виднілося в густій нічній темряві. Ні вогника навколо, заборонялося навіть запалювати сірники. Полковник Кунгель був дуже знервований. Дементьєв не знав, що сталося тут, на причалі, за півгодини до його приходу.

А сталося ось що… Як тільки «Венеція» пришвартувалась, Кунгель піднявся на капітанський місток. В цей час до корабля під'їхали три грузовики з ящиками. Солдати, що прибули на грузовиках, одразу ж почали тягати ящики на палубу. Помічник капітана пробував їх зупинити, але в ту ж мить з темряви виринув офіцер у шкіряному реглані, який назвав себе уповноваженим гестапо Брандтом. Він відштовхнув помічника капітана від трапа і сказав:

— Я дію за наказом рейхміністра Гиммлера. За опір — розстріл на місці!

Помічник капітана побіг на місток і застав капітана разом з полковником Кунгелем. Він розказав їм про свою сутичку з гестапівцем.

— Крім мене, тут ніхто наказувати не може! — сказав Кунгель і зійшов по трапу на причал.

Ящики вантажили. Кунгель підійшов до солдатів.

— Припинити вантаження! — крикнув він, і одразу перед ним виріс Брандт. — З ким маю честь? — спитав Кунгель.

— Брандт! Гестапо! А хто ви?

— Полковник Кунгель. Я відповідаю за вантаження.

— Дуже добре! — Голос Брандта звучав глузливо. — Це означає, що ви відповідаєте за вантаження цих ящиків секретного вантажу. Відправник і одержувач цього вантажу — гестапо. Вам усе зрозуміло?

Полковник Кунгель мовчав. Коли б усе це трапилося ще вчора, він, не задумуючись, викликав би солдатів із охорони порту і вишпурнув би і ці ящики, і цього гестапівця, який не пред'явив ніяких документів. В наказі, якому підкорявся і який виконував Кунгель, говорилося тільки про евакуацію військ… Але сьогодні ввечері в штабі Кунгель мав дуже неприємну розмову з своїм безпосереднім начальником, полковником Штраухом, про потоплення кораблів російською авіацією.

— Ви нічого