Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

А до Шафляр справді доведеться їхати.

Якщо не на похорон, то на поминки.

Ех, батьку Самуїле, Самуїле-баца…

Сонячний промінь невдоволено розбився об Мартину долоню, ковзнув убік і дуже здивувався, коли побачив на очах у жінки сльози.

Чому? — адже промінь не знав, що люди плачуть не лише від сонця.

Вершник тим часом помітно наблизився, і Марта мимоволі замилувалася прекрасною виправкою Михала. На думку спало чомусь порівняння з конокрадом, що втікав од Жаб’ячого Джерела, циганчуком Друцом. Юний верхівець майже лежав на спині гнідого, усім тілом припавши до кінської шиї, а Михал сидів у сідлі підкреслено прямо, недбало бавився затиснутим у правиці повідком, а його ліва долоня неуважно торкалася руків’я драгунського палаша, з яким Михал, кажуть, ніколи не розлучався — брав його з собою ледь не на подружнє ложе.

П’ятеро вершників, які наздоганяли карету, що супроводжувала Михала, спочатку нітрохи не зацікавили Марту.

— Ну що? — почула Марта позаду себе.

- Їде, — не обертаючись відгукнулася жінка, відразу впізнавши голос Яна. — Майже біля воріт. Ти б сказав своєму воротареві, щоб не чіплявся з розпитуваннями, бо Михал умить укоротить його довгий ніс. Він такий, наш забіяка…

Абат Ян щойно звільнився від служби і встиг по дорозі до келії віддати всі необхідні розпорядження вітцю-келарю. Тепер він підійшов і став поруч із сестрою.

— А це що таке?! — заклопотано промовив він, і Марта, яка була відвернулася від того, що діялося внизу, знову глянула у вікно.

Вершники додали ходу й опинилися біля зупиненої карети раніше за Михала, який розглядав монастир. Перший з них, пишно вбраний вельможа, який здався Марті чимось знайомим, зістрибнув з коня і застережним жестом відчинив дверцята карети. Він поштиво уклонився, трохи зачекав і подав руку молодій жінці, яка виходила з карети. То була дружина Михала Беата Райцеж, у дівоцтві Беата Сокаль. Коли збентежена Беата ступила на землю, вельможа відійшов убік і ще раз уклонився, приклавши руку до серця.

Гайдуки Райцежа знітилися, не знаючи, що робити, оскільки нічого особливого не відбувалося, а зачіпати без потреби ввічливого шляхтича в присутності чотирьох його людей їм, з усього видно, не хотілося.

Марта не помітила, коли Михал устиг спішитися та швидким кроком підійти до дружини. Щойно придворний воєвода графа Висницького з коня милувався монастирськими стінами — і ось він уже стоїть поруч із Беатою та щось їй виказує. Марту й абата Яна здивувало Михалове поводження: якщо вже кому й слід було виказувати, то це вельможі, який прискакав казна-звідки, чия чемність і справді межувала з нахабством. Видно, Беату це теж здивувало, вона спробувала заперечити чоловікові — слів не було чутно, зате було добре видно, як пан Михал непоштиво стиснув плече дружини, силоміць повернув її обличчям до монастиря й кивнув головою на ворота.

Беата покірно рушила до воріт, гайдуки, отямившись, поїхали слідом, а в компанії ввічливого шляхтича голосно розреготалися — сміх цей долинув навіть до тих, хто стояв біля вікна. Сам вельможа наблизився до пана Михала, узявся в боки й кинув кілька коротких різких фраз.

Далі Марта не дивилася. Скоряючись незбагненому пориву, вона вибігла з келії — абат Ян негайно пішов за нею — і сходами кинулася вниз. Спустившись, Марта покликала Джоша, який дрімав у холодочку, проминула Беату, яка щойно зайшла в монастирський двір (її вагітність лише тепер впала Марті в очі), і вискочила за відчинені ворота. Карета все ще стояла неподалік, сонні візниці дрімали на передках, забувши випрягти коней, але більше нікого поряд з монастирем не було.

Лише курява клубочіла по дорозі, що тяглася ліворуч, і в долину, до берега річки Тихої.

Марта мерщій рушила за тим пилом.

Джош трюхикав поряд. Він час від часу підводив голову й заглядав жінці в очі.

На морді собаки застиг той хворобливий вираз, який іноді буває в німих, коли їм конче треба щось сказати, а мертвий язик ледь повертається й народжує тільки звірине рикання.

Дзенькіт зброї — перше, що почула Марта, коли вибігла на кручу. Звідси добре проглядалося піщане плесо річки, прямо під Мартою біля плакучої верби стояли четверо супутників увічливого шляхтича й двоє гайдуків Райцежа. Вони збуджено сперечалися. За двадцять кроків від них один проти одного завмерли Михал і його супротивник — хвилину тому вони обмінялися першими ударами.

„Господи, та що ж це таке!“ — з відчаєм подумала Марта. Вона ніколи не могла зрозуміти, як через дурницю, через мізерну дрібницю, що не варта й ламаного шеляга, двоє молодих, здорових чоловіків ладні всадити в груди один одному півтора ліктя холодної криці.

Утім, чоловік її покровительки Вільгельм фон Айсендорф теж не був миротворцем, і Марті двічі доводилося бачити двобої барона з черговим забіякою, що відбувалися просто в маєтку Айсендорфів; а скільки разів педантичний у питаннях честі барон Вільгельм бився не в присутності компаньйонки своєї дружини?!

Шляхтич зненацька стрибнув уперед, і кривий клинок його шаблі люто брязнув об важкий Михалів палаш. Полетіли іскри, шляхтич відскочив, знову наблизився й спробував дістати Райцежа з іншого боку. Михал не рушив з місця, лише рука його зрушилася на п’ядь лівіше, та лезо кривої шаблі знову наткнулося замість живої плоті на драгунський палаш.

Удар.

Ще один.

„Він же вб’є цього чепуруна!“ — раптом зрозуміла Марта, дивлячись на вузьке Михалове обличчя, що перетворилося на алебастрову маску. Перед нею був не злодій, а воїн, не Михалек Івонич, а воєвода Михал Райцеж, і першими, хто після Марти зметикував це, були супутники шляхтича. Вони загомоніли й рушили до тих, котрі билися; вони мали намір розборонити їх, але не встигли, — Михал, який до того нерухомо стояв на місці, коротко ступнув уперед, драгунський палаш завертів криву шаблю в миттєвому страшному танку, прорвався крізь блискучий заслін і до половини пірнув у живіт