Читати книгу - "Беззаперечна правда"

І ось цей мужик каже: «Б’юся об заклад, що якщо ти спробуєш, то зможеш виграти Оскар. З тебе вийшов такий само гарний актор, як і боксер. Чи може ти хочеш стати пілотом? Я впевнений, що ти будеш найліпшим автогонцем у світі; ти розумніший і крутіший за цих хлопців. Ти можеш підкорити будь-яку справу. І не кажи ніколи «я не можу», ти не можеш сказати «не можу».

Коли я впадав у зневіру, що бувало доволі часто, Кас годував мій мозок думками про чужоземний світ із великими скарбами. Усе, що він говорив, було мені чуже, але мені подобалося слухати його.

«Усе, що тобі потрібно робити, це слухати мене, – казав він. – Тебе знатимуть люди королівського походження. Чуєш, що я тобі кажу, хлопче? Цілий світ дізнається, хто ти. Твоє ім’я стане видатним. Люди будуть поважати твою матір, твою сім’ю та твоїх дітей. Ти входитимеш до кімнати, а люди вставатимуть, аплодуючи тобі».

Кас не дозволить мені зазнати невдачі. Коли я відчував, що готовий усе покинути і втрачав будь-яке бажання, він просто продовжував мене надихати. Кас завжди говорив: «Моя робота в тому, щоб відшкрібати все те, що перешкоджає твоєму зростанню та становленню твого потенціалу». Він зішкрібав з мене весь тей бруд, і це було дуже болісно. Я верещав: «Залиш мене! Ааааа!». Він мучив мій розум. Він спостерігав, як я борюсь із кимось зі старших хлопців, і коли я втомлювався і та втома, через яку я не відбивав його атаки, була лишень у моїй голові, супротивник просто мучив мене – Кас говорив зі мною про це і мої страхи покидали мене. Він був перфекціоністом. Я бив боксерську грушу відповідно до тих комбінацій, а Кас стояв там і дивився.

«Добренько. Добренько. Але геть не файненько», – говорив він зі своїм сильним бронкським акцентом.

Кас хотів зробити з мене найзапеклішого бійця, якого тільки бачив світ, такого, щоб лякав би людей до усрачки ще до того, як вийде на ринг. Він навчав мене бути безкінечно лютим, як на рингу, так і поза ним. У той час мені це було необхідно. Я був настільки невпевненим у собі та заляканим. Моя психіка була травмована з тих часів, коли люди насміхались з мене, як я був малим. Я просто ненавидів приниження від того, що наді мною знущалися. Це почуття залишається з тобою на все життя. Це просто таке погане, безнадійне почуття. Саме з цих причин я демонстрував світу, який я підступний та лютий покидьок. Але Кас дав мені впевненість у собі, щоб мені більше ніколи не довелося турбуватися про те, що мене будуть цькувати. Я знав, що більше ніхто ніколи не зчепиться зі мною.

Кас був не просто тренером із боксу. Він прищепив мені так багато цінностей. Він був схожий на якогось гуру, завжди говорив такі речі, які змушували мене задуматися.

«Не має значення, що тобі говорять, не має значення, які виправдання чи пояснення вони дають. Те, що людина робить, врешті-решт, – ось те, що було в неї на думці».

Або: «Я не творець. Те, що я роблю – це відкриваю і виявляю. Моя робота – взяти іскру і роздути її. Живити вогонь, доки він не перетвориться на ревучу ватру».

Він міг поділитися мудрістю в самих буденних ситуаціях. Камілла вважала дуже важливим, щоб хлопці брали участь у хатніх справах. Я ж ненавидів займатися хатньою роботою, настільки зосередженим я був на боксі. Одного разу Кас підійшов до мене:

– Знаєш, Камілла дуже хоче, щоб ти брав участь у хатніх справах. Я б на то не зважав, але ти маєш цим займатися, бо ґаздування зробить із тебе найкращого боксера.

– І як прибирання сміття зробить із мене найкращого боксера? – скривився я.

– Бо робити те, що ти ненавидиш робити, так само палко, як робиш свою улюблену справу – це хороша підготовка для того, хто прагне до величі.

Відтоді Каміллі більше ніколи не доводилося нагадувати мені про те, що я повинен робити свою роботу по дому. Одного разу Кас покликав мене до кімнати, де він сидів:

– Ти боїшся білих людей? – запитав він ні сіло ні впало. – Ти один із тих хлопців? Боїшся всі ці вуса і бороди? Мені доводилось бувати серед чорних бійців, які боялись вдарити білу людину. Тобі ліпше не бути одним із них.

Це смішно, але у мене перед носом був Кас, який говорив не боятися, але мене лякав той тон, яким він сказав мені не боятися.

Кас завжди був гранично серйозний і ніколи не посміхався. Він поводився зі мною не як із підлітком. Він завше поводився так, наче у нас була місія, яку ми мали пройти. Тренуючись день у день, ми думали лише про одне. Він дав мені мету. Ніколи в житті у мене не було такого почуття, за виключенням хіба тих днів, коли я планував крадіжку.

Час від часу траплялися речі, які робили нашу мету більш реальною. Одного разу до Кетскілла приїхав тренуватися Вілфред Бенітес. Я був у захваті. Я просто фанатів від нього. Я бачив, як він б’ється по телевізору, і просто шаленів, спостерігаючи за його поєдинками. Це виглядало так, ніби він рухається за радаром; він бив людей із заплющеними очима. Воістину майстер. І він приніс із собою свій чемпіонський пояс. Зі мною був Том Патті, один з інших боксерів Каса. Бенітес витягнув маленький футляр, усередині якого був пояс, і дозволив мені доторкнутися до нього. Це було однаково, що дивитися на Святий Грааль.

«Гей, Томмі, ти тільки подивися, це ж чемпіонський пояс! – сказав я. – Я маю вибороти собі такий. Я буду старанно тренуватися. Якщо я його здобуду, то носитиму всюди і ніколи не зніматиму його».

Я був надзвичайно щасливий бачити Бенітеса. Він надихнув мене, спонукав стати стараннішим та відданішим нашій справі.

Дякуючи Касу, мені також вдалося поговорити з Алі. У жовтні 1980 року ми всі поїхали в Олбані на закриту трансляцію подивитися, як Алі намагатиметься відвоювати свій титул у Ларрі Холмса. Ларрі вибив із нього все лайно. Кас був злий, як чортяка. Я ніколи раніше не бачив його таким лютим. Одразу після бійки він зберігав непроникне обличчя, адже мав роздавати інтерв’ю та потискати людям руки, але щойно ми сіли в машину, уся ця негативна енергія, що була в ньому, просто заповнила салон. За всі сорок п’ять хвилин, що ми їхали додому, ми не зронили ні слова.

Наступного ранку помічник Алі