Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

– Вибач за щирість і прямодушність, Йеннефер. Це написане на ваших обличчях, я навіть не мушу намагатися читати в думках. Ви створені одне для одного, ти й відьмак. Але нічого з того не буде. Нічого. Прикро мені.

– Я знаю. – Йеннефер злегка зблідла. – Я знаю, Віллентретенмерте. Але і я хотіла б вірити, що межі можливого немає. А принаймні, що вона ще дуже далеко.

Вея, підійшовши, торкнулася Ґеральтового плеча й швидко промовила кілька слів. Дракон засміявся.

– Ґеральте, Вея говорить, що буде довго пам’ятати діжку «Під Задумливим Драконом». Сподівається, що ми колись іще зустрінемося.

– Що? – запитала Йеннефер, примружуючись.

– Нічого, – швидко сказав відьмак. – Віллентретенмерте…

– Слухаю тебе, Ґеральте із Рівії.

– Ти можеш набути будь-якої подоби. Будь-якої, якої побажаєш.

– Так.

– Тоді чому – людина? Чому Борх із трьома чорними птахами на гербі?

Дракон лагідно усміхнувся.

– Не знаю, Ґеральте, за яких обставин уперше зіткнулися один з одним далекі предки наших рас. Але фактом є те, що для драконів немає нічого відразливішого за людину. Людина пробуджує у драконах інстинктивну, нераціональну огиду. Зі мною все інакше. Для мене… ви симпатичні. Прощавайте.

Це не була поступова, розмита трансформація, не було й імлисте, пульсуюче тремтіння, як при ілюзії. Було воно миттєве, наче оком моргнути. У місці, де мить тому стояв кучерявий лицар у туниці, оздобленій трьома чорними птахами, сидів золотий дракон, красиво витягаючи довгу струнку шию. Схиливши голову, дракон розгорнув крила, сліпучо золоті у сонячному промінні. Йеннефер голосно зітхнула.

Вея, вже в сідлі, поряд із Теєю, помахала рукою.

– Веє, – сказав відьмак, – ти була права.

– Гм?

– Він – найкрасивіший.

Дохла вівця, спухла й роздута, з націленими в небо закуцюрбленими ногами, ворухнулася. Ґеральт, присівши під муром, повільно витягнув меч, стежачи, щоб клинок не заскреготів об окуття піхов. Кроків за десять від нього купа сміття раптом вигнулася і захвилювалася. Відьмак зірвався на ноги і стрибнув, ще до того, як хвиля смороду від розкиданого смітника дісталася до нього.

Щупальце, що закінчувалося округлим веретенистим, наїжаченим колючками потовщенням, раптово вистрелило з-під сміття, полетіло йому назустріч із несамовитою швидкістю. Відьмак упевнено приземлився на рештках розбитих меблів, які погойдувалися або хиталися на купі гнилих овочів, забалансував, віднайшов рівновагу, одним коротким ударом меча розпоров щупальце, відтинаючи схожого на булаву присоска. Одразу відскочив, але цього разу зіслизнув із дошок і по стегна провалився у грузьке гнойовище.

Смітник вибухнув, злетіла густа смердюча грязюка, рештки жбанів, гниле шмаття і бліді ниточки квашеної капусти, а з-під них випорснув величезний шишкуватий корпус, безформний, наче гротескова картоплина, шмагаючи повітря трьома щупальцями й обрубком четвертого.

Ґеральт, зав’язнувши, нерухомий, тяв з широкого розвороту стегон, рівнесенько обрубуючи наступне щупальце. Два, що зосталися, товстезні, наче суччя, із силою впали на нього, ще глибше вбиваючи у сміття. Корпус сунув до нього, розтинаючи смітник, наче тягнена волоком діжка. Він побачив, як огидна бульба розламується, роззявлюючи широку пащеку, повну великих нерівних зубів.

Він дозволив, аби щупальця обплели його, із млясканням вирвали зі смердючої грязюки й потягли до корпусу, що круговими рухами вгризався у смітник. Зубаста пащека заклацала – дико й люто. Відьмак, якого притягло поближче до жахливої пащі, вдарив мечем, обіруч, клинок врізався рівно і м’яко. Огидний солодкуватий сморід забивав подих. Потвора засичала й засмикалася, щупальця відпустили його, конвульсивно забилися у повітрі. Ґеральт, грузнучи у смітті, тяв іще раз, навідліг, вістря огидно хруснуло й заскреготіло по вишкірених зубиськах. Потвора затряслася й обм’якла, але одразу роздалася вшир, забризкавши відьмака огидною рідиною. Намагаючись різкими рухами встати на ноги – що в’язнули в паскудстві, – Ґеральт вирвався, кинувся вперед, розгортаючи сміття грудьми, наче плавець, рубанув з усієї сили, згори, із силою натис на вістря, яке увіткнулося у корпус, поміж баньок, які блідо фосфоризували. Потвора застогнала булькітливо, затряслася, розливаючись по купі гною, наче проколений пухир, віючи відчутними теплими подмухами, хвилями смороду. Щупальця тремтіли й звивалися поміж гниллю.

Відьмак виліз із густого мулу на хистке, але тверде підніжжя, що плавало поряд. Відчував, як щось липке й мерзотне, що залізло в чобіт, повзе в нього по литці. «До криниці, – подумав він, – аби швидше змити ту гидоту. Помитися». Щупальця потвори ще раз плеснули по сміттю, мокро й важко, знерухоміли.

Упала зірка, миттєва, секундна блискавка оживила чорні, іскристі від нерухомих вогників небеса. Відьмак не загадав жодного бажання.

Дихав він важко, хрипко, відчуваючи, як минає дія випитих перед боєм еліксирів. Гігантська купа сміття та недоїдків, що підступала до мурів міста та стрімко спадала униз, у бік лискучої стрічки ріки, у світлі зірок виглядала гарно й цікаво. Відьмак сплюнув.

Потвора була мертвою. Уже стала частиною купи сміття, у якій колись існувала.

Упала друга зірка.

– Смітник, – сказав відьмак із зусиллям. – Погань, гній і гівно.

– Ти смердиш, Ґеральте, – скривилася Йеннефер, не відвертаючись від дзеркала, біля якого вона змивала фарбу з повік і вій. – Викупайся.

– Води немає, – сказав він, заглядаючи до цебра.

– Із цим дамо раду. – Чародійка встала, ширше відчинила вікно. – Хочеш морську чи звичайну?

– Морську, для різноманітності.

Йеннефер різко розкинула руки, прокричала закляття, виконуючи долонями короткий складний рух. Крізь відчинене вікно раптом повіяло гострим мокрим холодом, віконниці затряслися, а до кімнати зі свистом увірвався зелений, збитий у неправильної форми кулю водяний пил. Діжка спінилася від води, що неспокійно хвилювалася, билася об краї, плескала на підлогу. Чародійка всілася, повертаючись до перерваної справи.

– Удалося? – запитала. – Що там було, на смітнику?

– Зойгл, як я і думав. – Ґеральт стягнув чоботи, скинув вбрання і сунув ноги у балію. – Зараза, Йен, яке воно холодне. Не можеш цієї води зігріти?

– Ні. – Чародійка, наближаючи обличчя до дзеркала, закрапала туди щось за допомогою скляної палички. – Таке закляття холерно змучує і викликає у мене нудоту. А тобі, після еліксирів, холодна тільки на користь.

Ґеральт не сперечався. Сперечатися із Йеннефер не мало жодного сенсу.

– Із зойглом були проблеми? – Чародійка занурила паличку у флакон і закапала собі щось у друге око, комічно округлюючи губи.

– Нічого особливого.

З-за відчиненого вікна пролунали стукіт, різкий тріск зламаної деревини й нетверезий голос, що фальшиво й нескладно повторював рефрен популярної непристойної пісеньки.

– Зойгл. – Чародійка потягнулася по черговий флакон із чималої батареї, що стояла на столі, вийняла з нього корок. У кімнаті запахло бузком і аґрусом. – От бачиш. Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьмака, ти аж ніяк не маєш лазити нетрями. Знаєш, Істредд твердить, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів та мочарів займає щось