Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

— Ніяк не збагну натяку, товаришу Лежнєв.

— Олійник розповів вам про суть справи, яка привела мене сюди?

— Генерал сказав, що вона пов'язана з пожежею на Залісній вулиці і що у вас є певні дані, яких ми, на жаль, не маємо. Все інше я сподіваюся почути од вас.

— А ти став дипломатом, Сміливий, — зненацька розізлився Лежнєв. — У свого генерала навчився?

Кулінич оторопів і раптом кинувся до Лежнєва:

— Василь?!. Товаришу Василь!!

Загалом Кулінич був непоганий хлопець, якщо так можна назвати людину, якій уже за п'ятдесят. Вони сіли, почали згадувати минуле.

— Пам'ятаєш бій на переправі біля Чорних каменів? Якби ти не нагодився із своїми «мушкетерами», нам були б непереливки.

— А ліквідацію провокаторів на Великому острові пам’ятаєш? Здорово ви з Дроботом провернули цю справу — без втрат обійшлось.

— Обстановка була складна, — погодився Лежнєв, — поки розібралися, що та як, багато чого прогавили. Зате потім надолужили. Ти як гадаєш, Сергію Захаровичу?

— Недаремно ж нас орденами нагороджували. А признайся, Василю Тимофійовичу, не шкодуєш, що з оперативної роботи пішов?

— Як тобі сказати? І шкодую, і не шкодую.

— Звісно, оперативник, навіть з високим званням, завжди непомітний, — хитрувато примружився Кулінич. — Інша річ — слідчий в особливо важливих справах. Від самої думки починаєш тремтіти.

— Щось ти не дуже тремтиш.

— А мого трепету зовні не видно, він усередині. Як сповістив Олійник про твій приїзд, так і тремчу. Я ж таких «цабе» і близько не бачив. А тут сам Лежнєв їде. Звідки ж мені знати, що це ти!

— Ох і навчився ж брехати!

— Правду кажу.

— Ну, гаразд. Краще ось що скажи: ти не чув після сорок третього року клички «Привид»?

— То ж була абверівська кличка Савицького — Бородатого, самозваного командира партизанського загону «Месник». Ти ж його знав. Здається, він мало не в твоїй присутності застрелився.

— Він застрелився тут, у місті, на явочній квартирі. Ні я, ні хто інший при цьому не були.

— Так, даремно ми тоді повірили йому, — зітхнув Кулінич. — Пам’ятаю, як ти, я і він пішли до міста, але мені довелося повернутись, і ви зосталися вдвох. Не хотів я залишати вас — якесь передчуття було. Признатися, навіть думав — продасть він тебе. Та, певно, в нього було ще трохи совісті — не посмів. А на більше його не вистачило — пустив собі кулю в лоб.

— Не пам’ятаєш, чого ми тоді вирішили, що абверівський агент «Привид», який виказав у грудні сорок другого року підпільний міськком, і Бородатий-Савицький — та сама особа?

— Як же! Він перед смертю записку написав. Коли ми на Великому острові загнали його в тупик, він визнав свої помилки, але зв’язок з гітлерівцями заперечував. Тільки в записці признався вже в усьому.

— Передсмертну записку Бородатого я пам’ятаю, — кивнув Лежнєв. — І все-таки ти не відповів на моє запитання, Сергію Захаровичу: ти чув після того кличку «Привид»?..

— Особисто я і мої співробітники такої клички не чули. Але вона промелькнула нещодавно в іншому місці. — Він підійшов до сейфа, відчинив дверцята, дістав якийсь папір. — Усе читати я не буду, а оце тебе може зацікавити: «За повідомленням органів безпеки Німецької Демократичної Республіки 27 червня цього року під час спроби нелегально перейти на територію ФРН було вбито Ганса Енкеля. У вбитого знайдено два листи, один зашифровано за системою «Альткеніг», тобто кодом, яким користувалася західнонімецька розвідувальна служба для зв’язку із своєю східноєвропейською агентурою в 1949–1950 роках. Дешифрований текст листа такий: «АС-6. Особисто Другому. Матеріали вилучено, опис додається. Помічник наполягає на гарантії. Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте по давньому каналу. Привид».

Другий лист, очевидно, містить шифрований опис вилучених матеріалів і являє собою чотири колонки двозначних та однозначних цифр, цілих і дробів. Дешифровці не піддається. Під час обшуку на квартирі Енкеля знайдено використаний квиток на рейсовий літак Одеса — Рига…

«Як установлено, — наслідуючи Кулінича, підхопив Лежнєв, — Енкель, плаваючи буфетником на торговому судні НДР, приписаному в Ростоці, неодноразово бував у балтійських портах Радянського Союзу. Останній раз він прибув у Ригу на борту вантажного пароплава «Фройндшафт» 16 червня цього року; повернувся в Росток на тому ж судні 24 червня…»

— Ну й хитрюга ж ти, Василю Тимофійовичу, — похитав головою Кулінич. — Знаєш, а запитуєш.

— Мене цікавить твоя думка.

Кулінич пригладив рідке волосся, обійшов стіл, сів на своє місце, натиснув кнопку дзвінка.

— Викличте до мене майора Винника з матеріалами по загальносоюзній орієнтировці, — сказав він ад’ютантові.

Кремезний, богатирської статури білявий майор нагадав Лежнєву знайомого тренера з боксу. Схожість посилювала модна кольорова блуза-куртка, яку і тренер і майор носили навипуск.

— «Привида», мабуть, лишили у нас. Видно, це законсервований агент, — сказав Винник. — Саме тому він і користується давнім шифром — іншого не має, бо довгий час не підтримував зв’язку зі своїм Центром. Енкель — тільки зв’язковий. Прибув на виклик «Привида».

— А ви ж кажете, що «Привид» не підтримував зв’язку зі своїм Центром, — спинив його Кулінич. — Як же він міг викликати Енкеля?

— Дуже просто, — відповів Винник. — Виклик зв’язкового чи повідомлення про те, що невдовзі слід чекати якоїсь події, здебільшого передають по легальних каналах.

— Скажімо, надсилаючи поздоровну листівку на умовлену адресу, — всміхнувся Лежнєв. — Текст байдуже який, бо тут важить сам факт надсилання листівки.

— Це справді так, — трохи знітився Винник. — Але в поведінці Енкеля є принаймні два моменти, які насторожують. Чим пояснити, що він, зустрівшись із «Привидом», не взяв у нього матеріали, про вилучення яких «Привид» доповідає своєму Центрові, а задовольнився тільки описом?

— Можливо, матеріали вилучив не «Привид», він тільки дізнався про них і повідомив Центру. А може, вся операція зводилася до того, щоб вилучити і знищити ці матеріали, — припустив Кулінич.

— Може бути ще один варіант, — втрутився в