Читати книгу - "Новенька та інші історії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хочеш, ми з хлопцями підемо з тобою і спитаємо його? — запропонував Андрій Хоменко. — Заодно й заберемо!
— Звісно! — підхопила ідею Таня. — Це справа принципу!..
Лада стояла осторонь, намагаючись навіть не дивитися на Арсена. Плечі її тремтіли — чи то від холодного вітру, чи від нервів. Тепер вона вже жалкувала, що прийняла пропозицію Андрія. Але було вже пізно. Троє хлопців на чолі з Хоменком оточили Арсена.
— Ти вкрав пейджер? — відразу перейшов у наступ Андрій.
— Пейджер?
— Віддай по-доброму!
— Я? Вкрав? — перепитав Арсен і, хвилю помовчавши, раптом зайшовся нестримним сміхом.
— Віддай пейджер! Циган паршивий! — роздратовано крикнув хтось із хлопців.
— Та пішли ви!.. — розгнівано вигукнув Арсен. — Не брав я ніякого пейджера!
В ту мить Андрій вдарив його в живіт, вони зчепилися. Хтось поставив Арсенові підніжку, і він, перечепившись, опинився на землі. Лада, присівши, закрила обличчя руками.
— Припиніть! — щосили закричала вона.
Враз Андрій схопив її за руку й рвучко потяг за собою.
— Тікаймо!..
Якийсь літній перехожий викликав по мобільнику міліцію.
Того ж вечора, тільки-но переступивши поріг своєї кімнати, Лада побачила на своїй шафці пейджер. Це було неймовірно! Вона заклякла і якийсь час сиділа, дивлячись на нього, а тоді зайшлася плачем. Яка вона дурепа! Неуважна дурепа! Виявилося, що пейджер крізь роздерту кишеню просто потрапив у підкладку куртки. Ладина мама взяла куртку випрати і знайшла його!
І як вона могла подумати таке про Арсена після всього, що було: його допомоги, всіх їхніх розмов і прогулянок? Піддатися намовам Тані! Дозволити, щоб хлопці затіяли з ним бійку, троє на одного… Засумніватися у його чесності… І хто вона після того? Звичайнісінька зрадниця!
Відтоді Лада приходила сюди щодня. Підходила до високої загорожі й вперто чекала. Сотні суперечливих думок проносились в її голові, а це втомлювало більше, ніж саме чекання. Вже починало смеркати, коли вона помітила постать, що знайомою ходою швидко наближалася до неї. Серце її забилося, руки міцно стиснули жердини брами. Тепер вона все йому пояснить, хоч як соромно буде глянути в його очі! І, може, Арсен все-таки їй пробачить?..
Незнайомка з тринадцятої квартириВона помітила його не так давно. Мабуть, він з’явився у їхньому дворі кілька днів тому. Він тримався осторонь, не долучався до гурту хлопчаків, сидів собі на поламаній гойдалці. З вигляду йому було років тринадцять. Іноді він курив цигарку, ліниво споглядаючи довкола себе невеличкі будинки-п’ятиповерхівки, плакучу вербу, під якою стояв похилий столик із лавками, за яким літні чоловіки перекидалися у карти й доміно, а вечорами збиралася весела юна ватага з гітарою, дитячий майданчик з пісочницею, гаражі… Він був зодягнутий у розтягнутий светр з чужого плеча зі стертим англійським написом і в кепку дашком назад. Насуплений, з поглядом з-під лоба, той хлопець не викликав жодної довіри. Минаючи його, Ксеня, відчувши на собі його суворий погляд, лише пришвидшувала ходу.
— І що йому тут потрібно? Чого він тут висиджує? — перемовлялися бабусі біля під’їзду, а вже надто баба Василина, охоча до всіляких здогадів та припущень.
— Може, злодій який? Того й гляди, не приведи Господи, щось поцупить… Ох, розвелося їх…
Того дня, повертаючись з музичної школи додому, Ксеня виявила, що забула ключі. Іноді з нею таке траплялося. Недарма мама називала її розсіяною. Звісно, вона одразу пішла до Катьки, яка мешкала в сусідньому під’їзді, але її не було вдома. Ще й, мов на зло, і гроші на мобільнику закінчилися… І їй нічого не залишалося, як добру годину сидіти в дворі на лавці й чекати повернення тата (він завжди приходить з роботи раніше за маму). Навпроти будинку біля гаражів старші хлопці лагодили мотоцикла. А той, насуплений, і далі сидів, затягуючись цигаркою… Ксеня навмисне сіла на лавку якомога далі від того дивного хлопчиська. Та закінчивши курити й стрельнувши окурком убік смітників, він сам підійшов й сів неподалік від неї.
— Що, на скрипці граєш? — спитав, як здалося Ксені, насмішкувато.
— І що? — з гордовитим викликом спитала Ксеня, відсуваючись від нього разом з футляром зі скрипкою.
— Та нічого… — знизав плечима хлопець, — дівчата, що грають на скрипці, якісь…
— Не сучасні?
— Та ні, дивні. Занадто ніжні чи що…
Тепер Ксеня стенула плечима:
— Звичайні… Хоч мама завжди каже, що я дуже вразлива, а, як правило, саме вразливі люди й стають митцями.
— Ким?
— Ну, музикантами, поетами…
— Дивись, тільки не зазнавайся! — Ксені знову вчулася насмішка.
— Чого б то? — не зрозуміла вона.
— Бо коли отак вважатимеш, що ти особлива, не схожа на інших, то задиратимеш носа, а зарозумілих, як правило, не люблять і уникають!
Ксеня всміхнулася.
— А ти недурний…
— Та звісно! Я теж так вважаю. А ти чого тут сидиш?
— Чекаю батьків, ключі забула. А ти?
— А я так собі.
— От не люблю брехунів, — Ксеня відсунулася від нього ще далі й опинилася на самісінькому краєчку лавки.
— Це я брехун?
— Ти! Бо ти вже кілька днів тут сидиш! Але ж просто так людина не стане годинами сидіти в чужому дворі! А знаєш, що про тебе говорять бабки? Що ти злодій!
— Цікаво!.. — присвиснув хлопець.
— А може, ти втікач? Утік з дитячого розподільника чи з притулку? Слухай, а може, ти просто закохався і вистежуєш когось?
— Не твоя справа! — сердито блиснув він на Ксеню очима з-під лоба.
— Не хочеш, то й не кажи! — відвернулася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новенька та інші історії», після закриття браузера.