Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

Холодна пустка свiдомостi Флооро нагадувала менi занесену тiрольським сипучим снiгом стiну мовчання Марчелло. Я не знала, як розговорити помираючого дiда, так само, i як змусити баранчика сказати менi щось, окрiм надривного «бгееее».

Тим часом, спостерiгаючи за ним, я помiчала все, що Флоро любив i чого не терпiв. Вiн почав їсти сухий хлiб, котрий я для себе та старого розмочувала у водi. Це тiшило мене, бо нiколи не могла спокiйно дивитись, як вiн безпомiчно пережовує минулорiчне сiно, i як потiм губить кiмнатою горохоподiбний послiд.

Малий жував iнколи глевкий поплiснiлий хлiб, що його запаси я знаходила у дiдовiй «будi», призначенiй для збереження замороженої холодом їжi.

Флооро, незмiнно знаходячи нюхом чорний окраєць, тягнувся до нього, мов пес за шматком м'яса. Iз диким блиском у випуклих очах. Iнколи боязко озираючись, нiби переживав, що хтось забере поживу. Iнколи iз дитячою радiстю, нiби в передчуттi ласощiв. Аж доки менi не спало на думку за допомогою хлiба вчити його стояти на двох заднiх.

Я ставила хлiб на край столу, сама зазвичай завмирала бiля вiкна (це вже було тодi, коли вiн звик до наших зi старим запахiв, бо до того часу навiть наш безрух насторожував його). Малий бив об пiдлогу заднiми лапами, кумедно стриг вухами, його рухлива щелепа швидко ходила вправо-лiво, а я спостерiгала за його дiями.

Марчелло, якщо в ту хвилину не був здоланий сном, також водив поглядом за хлопчиком, котрий спочатку дуже довго тупцював бiля столу, задерши свою кудлату голiвку з випаленим на кiнчиках та надзвичайно темним бiля коренiв волоссям, не знаючи, як дiстати те, що так гарно вiє на нього запахом продовження життя. Нетерпляче б'ючи ногами-ратицями, вiн мiг годинами стояти отак, iз задертою головою, iз налитим нерозумiнням поглядом та повним слини ротом, яка витiкала iз кутикiв його покусаних, посiчених та потрiсканих губ, i стiкала до шиї, гублячись у довгому волоссi, котре, незважаючи на миття, мало у собi багато сiна.

Я розчаровано думала, що навiть мавпа знайшла би спосiб поцупити зi столу смаколик. I тiльки в мого маленького хлопчика не вистачає кебети вилiзти на стiльчик або стати на заднi, щоб отримати винагороду за власну кмiтливiсть.

Мене занадто гостро пекло розумiння його безпомiчностi. Обпiкало так, що єдиним порятунком вiд жару в душi були великi, мов роси на запотiлих вiкнах, сльози. Усвiдомлення, що людина, оце величне диво природи, завдяки якiй створенi численнi блага, виявляється, є всього лиш твариною, та й то не найкращою, а бездумною, котра, залежно вiд обставин, асоцiюватиме себе будь з ким — вiвцею чи псом, приносило менi вiдчуття неймовiрного болю та прикрої радостi водночас.

Це розумiння повiльно та непомiтно знiмало з моїх сутулих плечей кам'яний хрест вигаданих i реальних провин. Я вже не так каралася собою, не була для власного серця такою нестерпною. «Грушка-дичка» вiдходила в минуле, залишаючи за собою ще кiлька нашарувань задавлених комплексiв, набутих у процесi розвитку власного тiла, але i вони поволi згорали, нiби у кам'яному камiнi Марчелло, де повiльно тлiли дерев'янi шматки вечора. Топили мої болi, а тi, поволi-поволi, але таки пiддавалися теплу, вимиваючи з органiзму за допомогою гiрких слiз хворобу.

Тим часом дiдо хрипко шепотiв незрозумiлi слова голосом смертника, а я, до речi, також хотiла, аби вiн дожив до весни, адже навеснi танутимуть снiги i їхнi чистi води стiкатимуть до сiл, забруднюючи залишками минулорiчної трави та почорнiлим пiд снiгом листя струмки iз питною водою, звідки селяни брали воду i носили до своїх теплих схованок-нiр, де вони, потай вiд усiх, вiддавалися вродженим iнстинктам. Цiкаво, чому тiльки один-єдиний вроджений iнстинкт не є ганебним? Чому не можна кохатися в ресторанi при свiчках, а їсти можна? Але ж нi! Пригадую, моя бабуся сварила мене, коли я маленькою винесла на вулицю калач i їла його на лавцi.

Старий радив показати Флооро, як дiставати хлiб зi столу. Але я, хоч i полюбила малого так сильно, як не любила нiкого досi, не хотiла спрощувати завдання i вирiшила кiлька днiв взагалi не давати йому їжi, залишивши на столi отой черствий, давно висохший шматок чорного, iз висiвками, принесеного кимось зi селян в обмiн на лiки, хлiба.

Це трапилося другого дня. Тобто третьої ночi. Я вже звикла, що Флооро спав дуже неспокiйно, особливо при повному мiсяцi його огортала туга за побратимами, i вiн, пiдiбгавши пiд себе заднi лапи i витягнувши переднi, завивав гортанним, зовсiм не тонким (як це зазвичай буває у п'ятирiчних дiтей) голосом єдине, вiдоме йому «Бгегегегеге!».

Це «бге» ставало дедалi тужливiшим (а менi таки хотiлося думати, що хлопчик поволi звикає до нас), i я нерiдко була вже близькою до того, аби винести малого до стайнi й перестати мучити його вимушеною приналежнiстю до людського роду. Проте тiєї третьої ночi, коли туга та голод наклались один на одного невимовно-болючими пластами, хлопчик сновигав кiмнатою, обнюхуючи то стару кухонну шафу, де ми тримали нехитрi запаси (що, до речi, закiнчувалися), то велику алюмiнiєву миску, в котрiй я мила посуд.

Нiч була настiльки слiпою, що я, хоча вже давно не мала страхiв перед темрявою, боялася вийти навiть за порiг. Хурделиця завивала за вiкном, просовуючи крiзь димар довгi щупальця до камiна. За вiкном, як ти до нього не притуляйся, не побачиш нiчого, крiм великих снiжинок, що били у шибку, вiдрiзаючи хату вiд усього свiту.

Було темно. Крiзь частi пориви снiгу я чула тугий, не схожий на людський голос Флооро. Чула його кроки, i знала: незважаючи на темряву, вiн не зачепить жодного стiльця, бо зiр, як i нюх, у нього був чудовий. Отож, тiєї ночi мiй хлопчик довго тупцював бiля столу, на котрому вже другий день i третю нiч лежав глевкий шматок їжi.

Я тiльки почула шурхiт, не знаю, як вiн це зробив, але вже через секунду зрозумiла — малий пережовує хлiб.

Моє серце наповнилося материнською нiжнiстю. I я втiшалася з того, що мiй хлопчик, мiй маленький Флооро iз випуклим животиком, має у своїй надзвичайно малiй голiвцi iз низьким та запалим