Читати книгу - "Роман з містом"

Вони вийшли з храму, минули монастирський парк, дісталися мовчки будинку й піднялися дерев’яними сходами нагору. Матей відімкнув двері, пропустив дівчину вперед, замкнув помешкання й допоміг Магді скинути пальто. Зайшли до кімнати й сіли на невеличку софу біля вікна.

Нарешті Матей заговорив:

– Магдо, як ти могла?.. – він наче добирав слова й не міг дібрати. – Як ти могла… сказати неправду? Я ненавиджу брехню. Це єдине, чого я не вмію пробачати. Виходить, я тебе зовсім не знаю. Ти прикро вразила мене. Ти сказала неправду людині духовного сану, принизила нас обох. Як вірити тому, хто каже неправду, не моргнувши оком? І це ще не все… Як ти могла поховати своїх живих батьків? Авжеж, ти ображена на них, але це мине. Хіба ти сирота? Наші слова мають страшну силу! Я б усе віддав, щоб мої батьки були живі, а ти… Як ти могла?

Дівчина слухала ні жива ні мертва, а тоді розплакалася гірко й ображено, наче мала дитина:

– Я хотіла як краще… Я боялася, що ми не будемо разом, пробач мені… Я піду до сповіді… Покаюсь… Я дуже-дуже рідко кажу неправду, а тобі завжди казатиму тільки правду, хоч яка вона буде. Обіцяю.

Матей не витримав і обняв цю любу брехуху, бо вороття до колишнього життя вже не було. Він кохав її так, як жодної жінки за свої тридцять років ще не кохав.

Каська натішитися не могла, виконуючи звичну хатню роботу. Наспівувала весь час. Ото майте, чого гідні! З донечкою своєю вишуканою! Ну що, послухалася вона вас, по вашому зробила? Зганьбила на все місто. Служницю попереджали й прохали замкнути рота. Вона й замкнула. Тільки Ганці сказала, бо несила було таїти все в собі. Та й хоті берегти гонор своїх панів теж не мала. Отак пак! Треба було суворіше виховувати, а не дозволяти з розбещеними братами по рестораціях і театрах гуляти! Тепер на консерваторії можна поставити хрест! Великий і остаточний! Каська сама на власні вуха чула, як стара пані сказала синам, що в неї більше немає доньки – і край. Ця не пробачить, що не по-її вийшло. Дуже командувати любить.

За цими радісними думками Касю перехопив на сходах пан Свідзинський. Вона йшла від кухні з величезною господарською сумкою, міцно затиснувши в другій руці гаманця. Кася мала непереборний страх перед ринковими злодюжками: гаманця вона ніколи не клала ні в кишеню, ні в сумку, а щоб, боронь Боже, хтось не вихопив його, руку з гаманцем тримала в кишені.

– Зажди хвилинку, – пан Станіслав підійшов до неї майже впритул і заговорив пошепки. – Касю, я хочу вам дати дуже важливе доручення, але про це ніхто не повинен знати. Навіть пані Зося. Зрозуміло?

Кася дивилася на пана Свідзинського очима китайського бовванця, що стояв на полиці у вітальні, і кивнула так само, без будь-яких емоцій. Старий доктор заквапився, поспіхом сунув їй папірця й непустого конверта:

– Тут адреса і гроші. Зараз і віднеси.

– Мені по харчі треба. Часу не вистачить…

– Устигнеш. Від ринку недалеко, – сумно зітхнув пан Станіслав. – Хто ж тепер допоможе цим бідолахам, крім мене?

Надворі Кася розгледіла адресу. Справді, не дуже й далеко. Так, Магді потрібна допомога. Мучиться, нещасна, із хворим чоловіком, якого нещодавно за якусь провину ще й звільнили з роботи. Тепер і на хліб не вистачає. Що вже про ліки казати!.. Треба було думати, за кого йти. План у голові склався миттю: нікуди вона цієї купи грошей не понесе. Звідки Магда знатиме, що батько гроші передав? Заховавши конверта на грудях, радо попрямувала до ринку.

За три дні Каська ще більше збагатіла: сама пані Зося наказала передати доньці гроші так, щоб пан Станіслав, боронь Боже, не довідався. Дурні хазяї! Прокляли, а тепер бідкаються…

Катерина була дівчина завбачлива, тому постановила собі носити непокірній донечці ці конвертики через раз. Хто рахуватиме? І ніби все передавала, старалася.

А Магда стояла перед паном Замвелем і благально заглядала йому в очі. На цього старого єврея тільки й мала надію. Інакше доведеться просити гроші в батьків.

Старий єврей дивився на доньку пана Свідзинського й раптом побачив ту, якої більш як півстоліття не було на цьому світі, – Хану. І незнищенна пам’ять повела його вузенькою стежинкою спогадів. Він здивувався, що за весь цей час, як Хани не стало, забулося стільки великих подій, зустрічей, успіхів і невдач, а перше кохання пам’ятається й досі. І, мабуть, пам’ятатиметься довіку. Цей спомин спричинив у його виснаженому серці не біль, не сум, не муку, а – радість.

Згадав, яке величезне страждання огорнуло його, скоро тільки почув, що Хана – зрадниця Хана, Хана, яка згордувала ним, – померла від сухот, і ні вітчизняні, ні європейські світила не зуміли її врятувати. І йому кричало всередині – до божевілля злостиво: якби-то ти була зі мною, може, й не напала б та підступна хвороба, не обернулося б твоє обличчя на воскову машкару страшного жовтого відтінку, не задубіло б тіло, не склала б ти на грудях тонких рук. Добу він тоді просидів, охопивши голову руками. Відчув, що місто завмерло. Усі годинники в ньому: ручні, стінні, тумбові, навіть величезні на ратуші – зупинилися. Бо місту більше був не потрібен час. Зухвалий, підступний і швидкоплинний. Бо Хана лишилася в минулому, а він не бачив і не уявляв свого майбутнього без надії хоч іноді бачити своє зрадливе кохання.

А в теперішньому часі все йшло своїм звичаєм. Батьки одружили його з Сарою. За рік на світ з’явився малий спадкоємець. Із першим криком синочка час заворушився, і він, змирившись зі своєю страшною втратою, погодився жити далі.

Старий єврей дивився сльозливими очима на Магду: коли б ти була знала, що тебе чекає завтра… Чи зможеш ти пережити втрату часу? Він, старий і