Читати книгу - "Подвійні міражі"

— Місяць світить, — наполягала Влада. — І я ж не кажу «до лісу». Я… там, здається, покажчик. Така стрілка, ну знаєте, бляшана… на двох стовпчиках.

Вервечка розсипалася, утворивши напівколо, — усі, включно з Лідою, зупинилися й витягнули шиї, щоб розгледіти покажчик. Він і справді був, величенький, аж на узліссі, за кількасот метрів від крайньої господи. Місяць люб’язно світив прямо на нього, та ніхто з подорожніх не мав гострого бажання долати ті метри заради напису на жерстяній стрілці.

— Зуб даю, все, що ми побачимо, — це линялі літери «Заповідник розтакий-то», і то в кращому випадку, — зауважив Павлуша. — А то й узагалі «Бережіть ліс від вогню, він ще пригодиться партизанам». Плавали, знаємо…

— Але ж це стрілка! — Влада, коли хотіла, могла бути дуже впертою, і хотіла вона цього саме зараз. — Отже, вона на щось вказує. Плакати із застереженнями квадратні! Або довгі і прямокутні. Одним словом, не такі…

— «Не такі» — це вже два слова. Я піду туди, — Бобир дозволив собі помріяти, що замість шкіряної маринарки на ньому дублянка, і таким чином хоч в уяві зігрітися. — Гляну, що там і як. Стійте тут і чекайте.

— Я з тобою, — стрепенулася Влада. Юнак звів губи у сувору риску.

— Ні.

— Це погана ідея, Владо, — м’яко додав Геник. — Ми тримаємося гуртом, як і домовлялися. Юрій усе обдивиться та повернеться, й увесь час буде на видноті. А ви лишіться з нами.

— Ні, — сказала Влада і повернулася до Бобиря так різко, що з голови в неї злетів каптур. Темно-руді кучері вирвались на волю, від них пахнуло травами — м’ятою, любистком, а ще білими нарцисами — улюбленими квітами матері, що цвіли в її саду навесні. Щовесни, доки матір була ще просто мамою. І від цього духу в юнака запаморочилася голова.

— Добре, — проказав замість нього норовливий язик, що ніяк не бажав підкорятися здоровому глузду. — Йдемо разом. Але, якщо щось станеться, зробиш те, що я кажу, і без довгих дискусій. Зрозуміло?

— Так. Гайда, бо тут люди до землі примерзнуть, нас чекаючи.

— Сраний командир, — видихнув розлютований Штос. Усі дружно зробили вигляд, що нічого не почули, а Влада взяла Юрка за руку, потягнула вперед, і від її дотику в повітрі для нього знову розлилася весна.

Павло Вільгельмович Штос увесь кипів від гніву, мов скажений гейзер, і заледве не бризкав парою та слиною. У серці осиковим кілком застрягла образа, легені, наче забрані кригою, не давали вдихнути на повні груди. Павлушу злило все. І всі. Ач, розумники знайшлися! Увесь час його принижують, а як ні, то ігнорують, теж мені, пасажири «Титаніка»! Штос увесь свій біль уклав у це визначення, і на мить йому полегшало. А потім знову накотило.

Ну, нічого, він ще їм влаштує! Взнають, почім жито в Житомирі, і то дуже скоро. І подумають наперед тричі, перш ніж із ним зв’язуватися! Усі такі ділові, такі співчутливі! Ніби їм насправді не начхати і на Ліду оту, чи як там її, і, тим паче, на Ксеню Бараболівну! А все заради того, аби всьому світу показати, який він, Павло, поганий. Та от біда — увесь світ цього не бачить. І ніхто цього не бачить, не рахуючи цих шістьох. І не побачить. Він про це подбає. Треба тільки перепочити, кип’ятився Штос, уже не прислухаючись до тихої бесіди Геника і Юлі — жінка мужу докоряла, пошепки, але виразно, той спроквола щось відповідав. Ксеня стояла мовчки й дивилася в землю, а Ліду Штос силою думки узагалі вивів зі свого поля сприйняття. Дідько з нею, він із божевільними няньчитися не підписувався. Та й з іншими колегувати теж не має жодного бажання. Зараз він піде, і чорта лисого його хтось зупинить! Що він, сам порожньої хати тут не знайде? Та вони усі порожні, заходь у будь-яку, аби крівля над головою цілою була, ніхто йому для цього не потрібен! Він переночує, а завтра на світанні звалить звідси назавжди, як доведеться, то пішки піде, а мудрагелі ці високоморальні хай що хочуть, те і роблять! Він…

Потік думок Штоса увірвався, бо віконце найближчої до нього ґражди раптом спалахнуло яскраво, як остання надія. Цього більше ніхто не помітив — Юля та Геннадій усе ще сперечалися, Влада та, прости Господи, Бобир, треба ж так себе обізвати, повільно брели до лісу, а товстуля і причинна думали кожна про своє. І Павлуша нікому не збирався повідомляти про чудесне світло. Переб’ються, трохи гонору позбудуться, це на користь піде! Час уже декому вхопити гарячого облизня!

До ґражди зі світлом було метрів двадцять, не більше. Павло позадкував, благаючи Господа, у якого не вірив, щоб ніхто не озирнувся, не помітив його відступу. Бог, як то водиться, дав йому по вірі, і в кількох кроках від гостинно відчинених воріт під ногами Штоса голосно чвакнуло болото. Бідний Павлуша завмер і похолов, сам до кінця не усвідомлюючи, чому ж він так не хоче, аби з ним пішов іще хтось. На чвакання озирнулися усі, з Лідою включно.

— Ви куди? — байдуже спитав Геннадій. Павло розгубився. Він чекав здивованих, радісних вигуків, подивіться, мовляв, там хтось є, ждав, що Влада — солодка цукерочка! — і той її Йоржик повернуться, бо також помітять і світло, і загальне пожвавлення, та нічого цього не сталося. І Штос, не встигнувши добре поміркувати, випалив:

— Відлити хочу.

Геник кивнув і відвернувся, Юля та Оксана однаково скривилися — ах, у світі вишуканих паній геть ніхто не дзюрить! — і сховали очі, Ліда затягнула перерване бубоніння. Павло зітхнув і витер спітніле чоло, і, усе ще задкуючи, спиною увійшов до просторого двору, викладеного крупним сірим камінням. Тієї ж миті ворота за ним закрилися із огидним рипінням.

Якби Штос бодай трохи подумав, то неодмінно б здивувався кільком речам. І тому, що ніхто, крім нього, не помітив світла у вікні — бо, помітивши, хтось, так