Читати книгу - "Захребетник"

Далі все починалося знову.

Зупинившись біля шовковиці, що росла край подвір’ячка, Джеймс спостерігав за парами. Підмайстер не заважав йому й не квапив. Розумів: клієнт хоче бачити, що йому пропонують. Відкритий, послужливий, підмайстер здавався чесною людиною. Такий не дратує, стоячи поруч.

Навіть якщо від нього відгонить часником.

Джеймс витяг напахчену парфумами хустинку, підніс до обличчя, не дбаючи про те, що підмайстер може вважати клієнта манірним фертиком — й спостерігав далі.

Тут віддавали перевагу важким пікам восьми ліктів завдовжки, з чотиригранним наконечником. На ратищі, пофарбованому в синій колір, посередині було прилаштовано скобу для кріплення темляка. Шаблі ж були звичайні, дуже вигнуті «адамашки» з малюсінькою гардою, яка погано захищає руку.

Якби досвідчений фехтувальник стежив за вправами, він одразу помітив би: тут у пошані «херварська» метода. Всі паради — довгі, й беруться з кінчиком клинка, зверненим униз, до землі. Природно, при такий гарді треба берегти кисть, навіть якщо проти тебе — спис, а не інша якась шабля…

— І — раз! І — два! І — три!

Підмайстер стомився чекати й узявся командувати парами. Рахуючи вголос, він прискорив темп занять — не стільки для користі тих, котрі, захопившись, перестали стежити за чистотою виконання, скільки для клієнта, — щоб, так би мовити, показати товар лицем.

— І — раз! Що скажете, пане?

Даремно він це спитав.

Джеймс оголив рапіру і жестом попросив найближчого пікінера почекати, а тоді без зайвих слів став навпроти, чемно відсторонивши учня з шаблею. Той спершу глянув на підмайстра: мовляв, чи все гаразд? — і, дочекавшись відповідного кивка, відступився.

— Ан гард, пане!

Джеймс посміхнувся й відсалютував пікінерові.

— І — раз!

Вусатий силач-пікінер, як автомат, створений умільцем-механікусом, ступив і зробив випад. Цей випад нічим не відрізнявся від сотні попередніх. Для пікінера, але не для Джеймса. Він узяв замовлену «високу приму» й замість того, щоб відступити з лінії атаки вбік, блискавично рвонув уперед, закрутився дзиґою і виніс кисть руки з рапірою вгору, ще вище, «підвішуючи» над чолом у «спущену септу».

Немов шалене веретено, оперезане сталевою ниткою, прокотилося по ратищу списа. Пікінер ще видихав фінальне «Х-ха!», а Джеймс Рівердейл уже стояв небезпечно близько до нього, і вістря рапіри загрожувало встромитися зверху вниз, у ямочку між ключицями вусаня.

— От що я скажу, пане! — підбив підсумок Джеймс.

Подумав і додав:

— Загалом — непогано. Але швидкість виконання прийому не повинна заважати учням думати. Інакше ми поспішаємо до прірви.

Остання сентенція належала дідусеві Ернесту. Пояснювати це підмайстрові хлопець уважав зайвим.

— Я рада, що вам сподобалося, — сказали ззаду.

Джеймс повернувся.

За ним, тримаючи в руках шпагу, стояла пані.

— Ходімо, я вас випробую.

Авжеж, вона висловилася саме так: випробую. Що найдивніше, це не викликало в Джеймса хвилі роздратування у відповідь. Напевно, тому, що жінка говорила коротко й діловито, як Франтішек Челліні, коли той знайомився з новим учнем.

— Я думав, це зал маестро Бернарда?

— Маестро Бернард — мій чоловік.

Пані помовчала, дивлячись строго перед собою, і уточнила:

— Мій покійний чоловік. Після його смерті всі справи в залі веду я. Вас не попередили? Якщо це вам не підходить…

— Радий слухатися вас, — уклонився Джеймс. Ситуація здалася йому потішною. — Мені все підходить. Як називати вас, маестро?

— Так і називайте: маестро.

— А поза уроками? У вас є ім’я?

— Вуча, — сухо відповіла пані зі шпагою. — Вуча Естевен.

Дивне ім’я, подумав парубок.

Рідкісне.

Вони повернулися на подвір’ячко через півгодини, розчервонілі й трохи збуджені. На першому поверсі будинку розташовувалася крихітка-зала на одну-дві пари. Джеймс і маестро Буча там легко помістилися і ще й лишилося місце для десятка парних випадів, дюжини вдалих парадів і однієї просто розкішної контратаки з опозицією.

— Я рекомендувала би вам знайти досвідченішого вчителя, — сказала Буча Естевен. — Із вашим рівнем підготовки…

Рум’яні щоки та легеньке хрипіння в голосі робили жінку не такою черствою. Та що там! Скажемо прямо, значно привабливішою. Шкода, рум’янець швидко зник, і щоки, як завжди, стали блідими, а голос знову скидався на шурхіт піску на схилі бархана.

— У мене ви мало чому зможете навчитися.

Джеймс не пожалів компліментів, запевняючи, що кращого вчителя