Читати книгу - "Saint Porno. Історія про кіно і тіло"

5 жовтня 2014 року я зробила запис у календар про те, що хочу зустрітися з тобою. Це сталося рівно за місяць. Ми ж так жодного разу з того часу, як ти звільнився, не бачилися. Я просто підписана була на тебе. Час від часу репостила автоматично твої розповіді, навіть не звертала увагу на те, хто це пише. Мені здавалося, що написано все так, як я б це написала, моїми словами, тож я підпишуся під усім. Це тривало місяцями, ти просто з’являвся у стрічці, і я, не звертаючи уваги на автора, просто репостила, не можу себе назвати дуже уважною людиною. Я читала це як окремі тексти, поки одного дня там не з’явилась досить особиста історія, не про людей. Тоді я зрозуміла, що це ж ти, ми з тобою знайомі. Тоді написала собі у щоденник побажання. Ось зараз я дійшла до цього запису, це було 5 жовтня 2014 року. Знаєш, яке сьогодні число? Ага, виходить рівно рік тому. Я дуже вірю в дати, все не випадково. Є люди, яких я «випадково» зустрічаю на вулиці щороку 27 січня, або інші багатократні «збіги», які я не можу пояснити. Тож це єдиний мій забобон, моє марновірство, яке занадто часто підтверджується отакими маленькими дивами.

Усі свої бажання можна реалізувати, якщо дуже цього захотіти. Просто спочатку потрібно їх віднайти серед того непотребу, що нам від народження нав’язують під виглядом благ. Не можна одразу дістати зірку з небес, але необхідно йти своїм шляхом. Виконання чужих мрій нікого ще не зробило щасливим. Усі мріють про щось неземне і недосяжне, а досить опустити власні мрії на землю, і вони стають такими близькими, як власні руки, ти сам їх можеш втілити у життя. Ти, наприклад, хочеш писати. А я — зніматися в порно. Людям важко сприймати чужі мрії, якщо вони суттєво відрізняються від того, що «треба» хотіти, що всі хочуть. Я ж маю хотіти сім’ю, дітей і стабільну роботу в офісі, а у порно пішла, бо просто заміж ніхто не бере, чого ж ще? Мені здається, що ця забитість змінюється. З’являються кольорові думки, не лише чорно-білі.

Я підлаштувала свій приїзд у Львів так, аби прийти на твою зустріч 12 листопада. Я їздила в Карпати у Пилипець, а потім приїхала у Львів. Ти для мене був зіркою. Я йшла на твою лекцію з упевненістю, що ти мене не впізнаєш і не помітиш, я знала, що не підійду. Просто послухаю і піду. Ніколи моя забитість не дозволяла після події підходити до знаменитості за автографом. Я почала роздивлятись і думати, з ким можна було б піти після вечора і поспілкуватися. Розглядала усіх навколо, а потім зрозуміла, що маю підійти саме до тебе.

Якщо чесно, я була шокована, що ти мене впізнав і навіть знав, як мене звати. А потім у розмові ти навіть сказав, з якого я міста. Як ти взагалі це пам’ятав? Ми тоді пішли сидіти в підвалі у Львові і пити вино, мені страшенно хотілося тобі розказати про усе, що зі мною сталося, але здавалося, що ще не час, ти мене осудиш, треба відкрити для себе більше, просунутися далі, з’їздити в Європу і тоді вже тобі все розповідати.

Пам’ятаю, як ти спитав мене, коли я розповідала про своїх друзів-геїв:

— Ти шо, гомофобка?

— Я гомофілка! — сказала я тобі.

А ще ти мене сприйняв за расистку, ти не пам’ятаєш? Я сказала на когось — чурки. Ти покосився і сказав «расистка». Я не вкладала в це ніякого поганого змісту, але мені тоді складно було пояснити, що там, де я працюю, — їх так просто називають весь час, не вкладаючи в це вже ніякого негативного змісту, це просто увійшло в мову. Я вирішила, що з’їжджу ще до Росії, а потім — шукатиму шляхи в Європу.

Так і минув практично рік з часу останніх зйомок, я знову поїхала у Санкт-Петербург наприкінці осені. У Пітері усім страшенно не подобалось, що в мене таке коротке волосся, і вони вдягали мені заколки з довшим волоссям. Мені ж у свою чергу не подобалося ставлення. І справа не у волоссі. Звісно, серед режисерів і акторів є безліч нормальних і адекватних людей, які розпитували, як справи в Україні, цікавилися, намагалися почерпнути інформацію. Але все більше і більше ставало таких, що одразу ж мають власні висновки і власні погляди на світ. Їх не цікавить те, що ти говориш. Я раніше не вела таких дискусій і просто не помічала цього. Після Майдану такі дискусії з пересічними росіянами на вулиці — неминучі. Але ти одразу бачиш, хто нормальний, а хто — зомбі, і відсіюєш собі правильних людей.

Я почала читати бізнес-мотивувальні книжки. Мені це було страшенно цікаво. У мене день ділиться на дві частини: півдня зйомок, коли я граю в порно дурочку, а потім вмикаю Людовіко Ейнауді, Вівальді чи Гріга і сідаю читати мотивувальні книжки про економіку і бізнес. Я відчула одразу два свої життя, обидва бурхливі і страшенно емоційні, навіть у ліжку з книжкою під Моцарта, це був разючий контраст, і мене це страшенно перло.

Я ніколи не могла зрозуміти, як це працює. У Києві від цих книжок я просто засинаю і перестаю читати. Мені здається, що живе притягує живе і коли ти живеш активним життям і щодня відчуваєш його бурхливість — легко робити все. А потім повертаєшся, потрапляєш в оточення мертвих очей, які нічого не хочуть і нічим не вмотивовані, — і в тебе самого зникає будь-яка мотивація. Навіть просто читати книжки.

У Пітері я думаю і часто пишу у щоденнику українською, хоча в Україні найчастіше розмовляю і думаю російською. Це теж компенсація і