Читати книгу - "Saint Porno. Історія про кіно і тіло"

за годину прочитала все, що відбулося за ці два тижні, продивилася відео. Це був момент, у який я навчилася брати квитки на літак онлайн. Мене абсолютно не цікавили ніякі зйомки, я кільком людям їх точно зірвала, я вибачилась, усіх обдзвонила і сказала, що страшенно захворіла, я просто хотіла бути ТАМ.

Наступного ранку в мене був переліт в Київ. Зайшла додому, кинула речі і побігла на Майдан. Дух спільності захоплював. Я там залишилася. В мене кардинально змінилося все. А що треба робити для того, щоб усе змінити? Так, я почала із зачіски — підстриглася під хлопчика, мені хотілося стояти там поряд з усіма мужчинами, хоча для моєї модельної кар’єри це, м’яко кажучи, була не найкраща ідея.

Першу ніч на Майдані я потрапила в намет однієї партії. Мене записали в якийсь список і дозволили чергувати з ними там, я погодилася. Ми всю ніч розмовляли з підстаркуватим художником про Гогена, в залі якого я нещодавно підвисла в Ермітажі. Художник виявився дуже цікавим, хоча спілкувався зі мною якось так досить грубо, по-мужицьки. Так у розмовах про мистецтво минула ніч, потім ми зустрічали світанок. Цей художник був важливою людиною для мене на Майдані. Допомагав мені, інтроверту, інтегруватись у Нього. Майдан був якоюсь надсилою, яку важко описати. Якби цю колективну енергію описували наші предки, то придумали б для неї окреме божество.

Я створила групу, де люди з інших областей могли знайти місце для ночівлі. В нас була велика квартира, де було кілька спальних місць. Розклеювала оголошення, що коли комусь треба нічліг, щоб дзвонили. Зібрала список людей, які могли б у себе теж когось прийняти. І у нас весь час жили якісь люди.

Якось мені написала жінка з Львівської області. Ми однолітки. В неї був чотирирічний син. Вона в мене питала дозволу, чи можна приїхати на це подивитися і зупинитися в нас. Писала, що її малий мріє приїхати і подивитися на «супергероїв», які стоять на Майдані. Я їй написала, що так. Але вона все відкладала, почалися серйозні заворушення, і вона вирішила, що вже ні. Я пішла відносити білизну, горів Дім профспілок, це була апокаліптична картинка. І от у цей вечір вона мені пише: «Нашого тата забрали на Майдан». Я стояла і ридала. Я в цей час сама була в епіцентрі пекла, але мені вже було абсолютно не страшно, я уявляю, як це — дивитися за вбивствами по телевізору і відправляти на вбивство свого чоловіка. Я знала, як цілі села збиралися і їхали на Майдан. Думаю, що з ним нічого не сталося, але в той момент було дуже боляче.

Того дня, коли сталися перші убивства, був дуже сонячний день. Я бачила снайперів на даху з пушками, але не відчувала ніякого страху. Я стояла у довжелезній вервечці з людей, де гламурні дівчата стояли поруч із сільськими мужиками, і передавали одне одному бруківку. Горіла машина. Першим метро 18 лютого я привезла в п′ятилітрових баклажках грибного крем-супу, щоб нагодувати людей, робила так декілька разів і до того. Так робили усі. Якась жінка із Західної України навіть запитала в мене рецепт. Це дуже лестило, бо я взагалі не вмію готувати. Поїли мого супу і пішли під Раду. Я не пішла, повезла назад ці баклажки і пакет чужих речей, щоб попрати. Потім уже дізналася, що закрили метро і почалися перші вбивства. Це було настільки ж несподівано, наскільки й очікувано, бо усі уже призвичаїлись до жертовності, до життя на вулиці і вічного протистояння, усі розуміли, що не обійдеться без жертв. 19 лютого я спокійно привезла білизну, яку брала попрати у чоловіків. На Майдані, як і по всій країні, був траур, труни з убитими хлопцями одна за одною пливли бурхливою рікою з людських тіл. Але чи змінило це щось тоді? Ні, абсолютно. Перестріляти вибірково людей, щоб злякалися інші, — це був завідомо хибний план.

Події, що відбулися під час Майдану, внесли свої корективи і в особисте життя — у мене змінились пріоритети, я перестала грати на публіку, більше не стежила за собою. У мене впала самооцінка, я собі перестала подобатися, мені здавалося, що я взагалі займаюсь чимось не тим, я хотіла бути потрібною суспільству, як і всі тоді, всі, хто там стояв. Мене це зачепило настільки, що я майже на рік випала з життя, в мене був целібат. Я знайшла себе у зовсім іншому. Я почала малювати, вперше з часів школи. Це було якоюсь арт-терапією. Я намалювала кілька робіт, які люди ставили собі на сторінки у Фейсбуці і вони активно поширювались. Це були малюнки про любов і революцію. Я жила з хлопцем, якого не сприймала як чоловіка, радше друга чи брата. Ми не спали. Я майже рік почувалася нікчемою, я була похмурою, я не була привітною і приємною, я скочувалась у прірву, на мене ніхто не звертав уваги.

Після арт-терапії мене захопила спортивна терапія. В дитинстві я вважала себе звичайною боксерською грушею, абсолютно не розвиненою фізично. Ніколи не могла уявити, що це може прийти до мене. Це сталося якраз після розстрілів на Майдані. Я думала про них, тікала від них і бігала. Я бігала в центрі Києва, по Оболонській набережній, по мосту Патона, Маріїнці, Голосіївському парку. Для мене біг став іще однією терапією. Бігала навіть у гололід, почала читати літературу про правильний біг.

Довгий час я не пропонувалась для зйомок, бо коротке волосся — це неформат. Принаймні у Росії, про західний ринок я тоді ще нічого не знала. Я не шукала нормальну роботу, але заздрила людям, які щодня ходили до офісу. Мені здавалося, що я так уже ніколи не зможу. Почалася депресія. Був період, коли піти погуляти для мене було схожим на важку роботу. Мені хотілось піти працювати хоч кудись, аби відволіктися від своїх думок, і я постійно думала, що от завтра піду влаштовуватись. І так минуло півроку.

Віра в цифри