Читати книгу - "Перший спалах"

Андрій не курить. Колись, звичайно, бавився цим, однак будьмо чесними... Хто не грішив подібним? Він не тримав цигарки в руках вже років зо два... Однак... То було тоді... А зараз є зараз. Зараз просто добре. Йому добре.

Він забирає в Марти цигарку і поволі вдихає в себе її отруйний вміст. Дим наповнює легені, не викликаючи жодних неприємних відчуттів. В голові Андрія легко, і на серці легко. Йому здається, що він бреде в тумані. Але туман цей приносить тільки солодку млість.

Груди Андрія опускаються, і дим виривається з рота акуратними білими кільцями. Марта мовчки дивиться йому в очі. Він дивиться на Марту і підносить цигарку до її губ. Марта затягується...

— Дебіли, всю скурите! — репетує Вуєвич за їхніми спинами.

— А тобі що, шкода?! — кричить йому Марта і заливається сміхом.

Андрій милується ямочками на її щоках і дивиться, як вона зграбним рухом викидає недопалок у траву.

Він обіймає Марту за талію...

Вечоріє.

Лагідні осінні сутінки здригаються від гучної музики, що лунає з машини, розриваючи динаміки. Високо у небі загораються перші вечірні зірки. Пахне м’ятою і димом, пахне Мартиним волоссям і ще чимось невловимим, чимось таким, що мов привид, кружляє навколо нюхових рецепторів, однак боїться до них наблизитись. У голові мимоволі зринає асоціація з метеликом. Так, запах — наче метелик. Невловимий і полохливий, що втікає кудись, наляканий легким вітерцем.

Музика гримить. Марта танцює. Звивається навколо нього, мов повітряна змія. Саме так, повітряна. Марта вся немов виткана з повітря. Повітря і диму. Напівзгаслого вогнища і запаху сигарет. Помах руками. Напівзаплющені очі. Лінія шиї. І солодкий, млосний аромат фальшивого щастя.

Тиша і божевілля. Тиша на дні душі. Галас розриває слух на мільйони дрібних шматочків. Мов скляна королева, розлітається вона на друзки, розбита ударом каменя. Знаєте, як у тій казці про принцесу-воїна.

Та ні, до біса казки. До біса усе на світі. Зараз є тільки мить. І Марта. Його свідомість розчиняється у вигинах її тіла, у неймовірних вихилясах, які вона робить у такт божевільним ритмам.

Голоси. Голоси.

Музика.

Крики.

Повітря тремтить і падає. Осінь налякано ховається в кущі. Тишу розбито, пошматовано, кинуто на розтерзання бродячим псам. Хто він? Де він? Мовчання.

Покрови ночі лягають на вкритий осінню ще теплий піщаний берег. Зірки падають. Хоча ні. Зірки не можуть падати. То тільки зоряне каміння. Зоряний пил. Гарно так звучить — зоряний пил...

Вітер. Безмовний, шалений вітер музики, позбавленої слів. Удари. Дзенькіт. Пронизливе дзижчання. Голос, що схожий на крик. Грюкіт. Здушений сміх. Дитячий плач. Холодні порожні стіни. Вітер завиває за вікном, засипаючи очі колючим снігом. Тут тільки мовчання. Без звуку. Жодного звуку. Тут тільки...

(смерть.)

Брязкіт ланцюгів. Криві дзеркала. Багато дзеркал. Бездонний коридор. Розбите скло. Побита часом поверхня. Смерть, смерть, смерть...

(але я живий! Живий!)

Сміється... клацає годинник на стіні. Стіни немає. Є тільки дерево. Обдертий, пошарпаний, обгорілий, засохлий дуб.

(тік-так, тік-так...)

Це знак!

Од-нак...

Губи Марти напіврозтулені. Хвилясте волосся розтинає повітря, недбало падаючи на розпашіле лице. Вона усміхається, освітлюючи ніч блиском чарівних ямочок. Танець. Шалений ритм (обійми її, обійми!).

Його рука торкається її талії. Тоненька ніжно-рожева тканина обпікає пальці теплом розігрітої шкіри, що протікає крізь неї, мов вода крізь сито. Так добре. Гаряче! Ой як гаряче! Головне — не відсмикнути долоню.

Марта кладе голову йому на плече.

Какофонія думок — у такт оскаженілій музиці. Кров приливає до обличчя, обпалюючи його несамовитим божевіллям. Що робиться? Що робиться?