Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

собою так, наче був Робінзоном, звертався до себе «Робінзоне», і на дальший план відходило, ким є той, котрий говорить: Робінзоне. Нас було двоє — один з часів до катастрофи і один після катастрофи. Один із минулого і один із найближчого майбутнього, яке з кожною хвилиною ставало теперішнім. Був той, що ішов у плащі й капелюсі вулицею Жолкєвського у Львові, і цей отут, напівголий, кульгавий. Ми розмовляли один з одним і у той спосіб підтримували якийсь сурогат теперішности.

Ті перші ночі я спав на пляжі, аж до сну, який ввергнув мене в жах: у тому сні відплив залишив після себе мертві людські тіла. Пляж був укритий ними, вони лежали одне біля одного, як риби, викладені для висушування. Усі голі, вихудлі, попелисті. Відтоді щоразу, сходячи до моря, я боявся, що побачу їх, що море врешті винесе моїх товаришів з подорожі. Кожен незнайомий обрис на пляжі примушував серце раптово калатати, кожна дерев'яна колода, кожен клубок морських водоростей.

Цей ляк, що море є країною померлих, мокрим Аїдом — думка, яка не існувала, мабуть, у жодній мітології, — утримував мене здалеку від води; страх, що між темним піщаним дном і поверхнею кольору ртуті застигли померлі, ув’язнював мене на суші. Їхній приглушений шепіт, зумовлений важкою для зрозуміння потребою діалогу, навіть після смерти. Напівприплющені очі, погляд, який не пробує надати сенсу обрисам. Існування на межі твердого тіла і суспензії. Таємниця повільного розчинення.

Риби, єдина моя їжа, теж походили з того світу, тому коли я витягав із своїх пасток їхні тріпотливі, слизькі тіла, голод не можна було відрізнити від огиди. Це був якийсь особливо підступний вид канібалізму — так я це відчував. Я годувався смертю. Ловив її дрібні окрушини, виловлював її холодні, риб’ячі частки й ними насичував голод. Моє тіло, як складна хімічна лабораторія, перетворювало смерть у життя, слизький, завмерлий холод у рухливе, шорстке тепло.

Будь-яке майбутнє зводилося тут до одного образу — після довгої ночі море викине мертвих. Море ніколи не приносить нічого живого — така, схоже, природа моря. Викидає на берег лиш те, що мертве: гнилі водорості, безбарвних, непритомних медуз, побілілих від розкладу риб, ослизлі дрючки.

Тому я врешті покинув пляж. Не знаю докладно, коли це сталося, скільки часу пройшло — два, три тижні. Я перев’язав усе ще напухлу, болючу ногу відірваним від нижньої сорочки рукавом і рушив углиб суші.

Я піднімався все вище і вище, а разом із моєю подорожжю росло й море. Коли я вийшов на одну з вершин, виявилося, що воно безкрає, що розмивається десь біля неба, що не має кінця. Отоді я й усвідомив, що опинився на острові.

Чи чули Ви про певний фізичний закон, який говорить, що якщо часточка опиниться в обмеженому просторі, то реаґує на це ув'язнення коловим рухом? Тоді я не мав про це уявлення, а навіть якби й знав цей закон, то не подумав би, що його так легко можна перенести зі світу атомів у світ людей. Кілька разів починав я підйом на скелясту, подвійну вершину острова, і жодного разу мені це не вдалося. Переді мною виростали тернисті кущі, або я набрідав на якісь навіси скель, так що мусив їх обходити, збочувати з запланованого маршруту. І завжди в кінці після довгої мандрівки опинявся у знайомому вже місці, у вихідному пункті. Може, тому я й почав підозрювати його, острів, що він щось від мене приховує, що не дозволяє мені пізнати свого центру, що приховує від мене якийсь скарб.

Ох, як я тужив за містом, за низьким небом над дахами, повними коминів, за запахом вугільного диму, холодним відблиском ліхтарів, що лягає на брук світлистим інеєм, за стукотом дрожок, шумом машин, за перехожими, яких торкаєшся плечима. Я тужив за тим моментом, коли з холодної вулиці входиш у теплий, шумний і пропахлий димом простір кав'ярні або змахом руки підкликаєш випадкове таксі, щоби відвезло тебе в інтимну мушлю квартири, де знаєш усе так добре, як власне тіло.

І ще одна річ — почуття ситости, властиве місту. Місто не дозволить померти з голоду. Завжди в перспективі з’явиться якийсь ресторанчик, нехай навіть закусочна, навіть дешева кондитерська, де можна купити глазурований пончик, навіть стара жидівка, яка продає бублики.

Тут я вже погодився з монотонним почуттям голоду. Голод був притаманний цьому острову як безмір моря і велике небо. Риби ніколи не могли наситити мене по-справжньому. Ані оті мідії, ані напівгнилі, прокислі фіги, які де-не-де збереглися. Я тужив за хлібом, за борошном, за кашею. На думку про пончик починала текти слина. Я дивився на торішні трави і на їх старе насіння. Який же довгий шлях від зерна до глазурованого пончика. Важко повірити.

Єдиними моїми добрими снами були сни про їжу. Я їв уві сні і, може, тому не вмер з голоду.

Тут, на острові, сни займали у мене значно більше часу, ніж будь-коли раніше. Якщо вранці після пробудження не промовити кількох слів, байдуже кому — хоч би й у телефон, — щоби ритуально встановити зв'язок зі світом, то нічні марення продовжуються; у цьому смислі сон є протилежністю не яви, а слів, тому якщо після пробудження не прозвучать перші слова, то сон непомітно переноситься на ранкові години, а з часом закріплюється так, що може протриматись і до вечора. Набирає сил зазвичай у мороці, коли зайде сонце. Лягаючи тоді спати, властиво, вже й не засинаєш, бо ж і так спиш цілий день — просто заплющуєш очі й відпочиваєш. У такому стані ти бачиш речі, які за нормальних обставин викликали би неспокій, виводили з рівноваги. Мушлі — досконалі за формою, симетричні, з металевим відблиском, наче виточені століття тому на найкращих токарних верстатах і викладені на піску простими геометричними фігурами — трикутник, квадрат чи зірка. Або лінія хвиль на березі — звичайно, синусоїдальна, досконала у повторюваному ритмі, яка обіймає острів спокійною гірляндою, ритм якої можна би легко описати математично. Або кольорові смуги