Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Дуже докладно, з усіма подробицями, пригадалися мені останні дні. Дощовий порт. Зустріч із якимось неголеним чоловіком від документів. Згорток банкнотів, які той узяв брудними руками і лічив під столом багато разів. Смак хліба, вмочуваного в оливкову олію — чудовий після голодної подорожі. Якуб, раптом збуджений, жвавий, говорить потемки у повному бліх готелику. Як буде, коли доберуться до сонячних, безпечних берегів землі обітованої. Ранковий вихід у місто, щоби за решту грошей купити якоїсь їжі на корабель. Стара гречанка, яка отак просто дала нам два плащі, майже однакові — поплін піщаного кольору, вугласті вилоги й великі ебонітові ґудзики. А потім мої думки перескочили ще далі в минуле, і от я вже у своєму улюбленому місті. Кав'ярня, слизька поверхня столика, чарка горілки. Оселедець в олії. Пончик, политий глазур'ю, яка легенько тріскалась під зубами. Мармелад усередині, пружиста плоть жовтесенького тіста. Матір, коли я бачив її востаннє, похилена над кухонним столом, і біле, посічене тіло цибулі. І те, що мені довелося вернутися з подвір'я, бо забув рукавички, і тоді вона, якась неспокійна, налякана, сказала мені присісти на хвильку на стільці, на щастя. А потім вигляд пустої, розпатраної квартири, шелест фіранок, які під вітром з розбитого вікна пестливо отиралися об стіни. «Люблю тебе й любитиму завжди», повторював я знову подумки, ніби до матері, але тепер побачив Лілю, її спину в дверях, коли виходила останнього вечора, і, мабуть, усе ж говорив це їй, хоча й добре знав, що вона мертва. Я плакав у пісок. Піщинки налипали на мої губи.

Заходило сонце; небо було чисте, насичене металом, гостре, як бритва. Вражаюче пусте. Я підтягнувся на руках, щоби спертися головою об скелю. Глянув у саму середину неба. Спробував уявити там… — ні, не чиюсь конкретну присутність, не когось, не Бога, а просто щось більше, ніж я бачив, якісь простори, нескінченність. Я спробував молитися. «Боже, отче наш», сказав, але слова вийшли з моїх вуст і повернулися до мене, немов відбиті від шиби. Це прозвучало якось неприродно. «Боже», сказав я ще раз, але мав враження, наче вимовив це слово чужою мовою. І ніяковість, що я говорю до когось, про кого знаю, що його немає. «Будь ласка, будь ласка, люблю тебе й любитиму завжди» — після цієї спроби думки пішли усталеним уже шляхом.

Зараз, коли я Вам це розповідаю, воно не виглядає драматично, правда? А проте, ніколи до того і ніколи потім я не почувався, як би це сказати? ув'язненим. Не на острові, не в переплетінні цих дивних обставин, які зумовили, що я жив, що уникнув смерти й далі перебував у житті, як комаха у краплі смоли. Я почувався замкненим у собі самому, наче оте я, котре вважав дотепер чимось остаточним і цілком реальним, з’явилося на мить у справжньому світлі — я був чимось, що містить у собі когось іншого. Я був шкаралупою, лушпинкою, а там, усередині, вже домагалося існування якесь молоде буття, недозріле, ледь вкрите оболонкою, неготове; існування, яке щойно має відбутися, якщо це йому взагалі вдасться. Чи Ви, Пані, не думали інколи, що наше життя — це здійснення можливости появи тієї істоти, яку ми самі собі створили як справжнє я. І що успіх чи поразка, якими ми оцінюємо наше життя, полягає, по суті, в тому, якою мірою ми цій новій істоті в нас дозволили з’явитися. Саме так я тоді почувався. Наче мав розтріскатись і всохнути. Застарілий струпик — ось чим я був.

Прокинувся я опівдні з розумом, вигостреним від голоду. У маленькій затоці, голими руками, вдалося мені впіймати двох рибок. Вони тріпотіли, і я не знав, як мені їх убити. Я просто шпурнув їх кілька разів об скелю, аж вони знерухоміли. Ще якийсь час я приглядався до них, чи вони справді мертві, а тоді з’їв їх сирими.

Докладно я пам’ятаю лише ті перші дні, властиво, години. Коли я з’їв риб, час рушив з місця, і наступні дні попливли один за одним, нанизані на якусь повітряну нитку, як коралики. Вони всі злилися в одне. Було так, наче з’ївши місцеву їжу, я прийняв свою ситуацію. Наче погодився на життя, яке підсунулося мені у вигляді двох маленьких рибок.

Дні помалу ставали все довшими, все теплішими. Спочатку я пересувався тільки по пляжу, не беручи до відома, що земля може тягнутися далі й далі. Я швидко навчився, що якщо скласти з каменів невисокий вал, то вода залишить для мене якісь їстивні дарунки: рибок, крабів. А ще я знайшов у воді камені, оброслі мідіями — коли я з’їв тих мідій уперше, мене тут же вивернуло, але потім я навчився стримувати цей нерозумний відрух, і драглисті тільця без опору прослизали просто в мій шлунок і під кінець стали моїми ласощами. Тиняючись туди й сюди, я мав напади паніки, добре їх пам’ятаю, бо саме це й було найгірше — загроза ішла не ззовні, а зсередини. Страх, що я розпадаюся, що не існують більше добре відомі ситуації, які здатні були би утримати мою цілісність. Тоді мої думки знову галопували, і я, щоби заспокоїти їх, повинен був повторювати щось безглузде. Час від часу я пробував молитися, але завжди під кінець почувався через це ще гірше. Відраза — так це можна назвати. Я завжди був атеїстом, хоча зараз це слово немов зблідло, посмутнішало. «Господи Боже…», починав я кілька разів упівголоса, соромливим шепотом, але язик мій був якийсь дерев'яний, не міг погодитись зі значенням слів, які обережно формулював. Врешті я покинув це. Так було краще. Якби Бог справді існував, як би він усе це виправдав?

Я навчився розпалювати вогонь за допомогою уцілілих окулярів і пік на ньому маленьких рибок, а потім жадібно поїдав їх разом із кістками. Тоді в мене бувала хвилька хлоп'ячої радости — що я даю собі раду. Я також почав говорити сам із собою, відрухово. Говорив із