Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— Комарі вимерли. Це — однозначно. Сподіватися більше нінащо…

Цими словами, що прозвучали, як докір всьому людству і розпочав свій виступ на відкритті пам’ятного знаку зниклим комахам професор Турм. Він стояв біля мікрофону маленький, згорблений, наче набурмосений, з довгим білим волоссям, що, вибившись з-під круглої чорної шапочки, маяло у нього за плечима і водив сюди й туди гострим чималим носом, а тому й вдавався білим птахом лунем — старим і мудрим, хоча й сердитим на вигляд.

— Дехто, можливо, не повірить почутому: як?.. Комарі вимерли?.. До одного? Хіба вони мамонти? Та й скільки там того комара з його довжиною в 5–7 міліметрів? То хіба йому не знайшлося на планеті крихітного місця, екологічної ніші? Ми досі дивуємось, що тисячоліття тому вимерли мамонти, а що подібне лихо трапилось у наші дні з комарами, навіть ще не усвідомили. А може хто й просто відмахнеться: чи й невелика, мовляв, втрата… Я скажу так: втрата кого б то не було зі світу живих — велетнів-мамонтів чи манюніх комах — однаково тяжка і непоправима. Ще зовсім недавно комарі здавалися вічними. Самих лише видів їх налічувалося понад 20 тисяч. А втім, свого часу й мамонти здавалися людям палеоліту вічними. А комарі ж були останніми живими істотами серед братів наших менших, що чудом вціліли після Катастрофи. Вціліли, щоб невдовзі піти в небуття з усіма своїми родами та родинами…

Коли професор Турм скінчив говорити, до пам’ятного знаку, задрапованого білою тканиною, підбігли дівчатка і потягли за шовкову мотузку. В тиші, що запанувала, впало біле покривало і перед присутніми виникла конусоподібна гранітна піраміда з бронзовим барельєфом, що зображував крилатих і вусатих комах на довгих і тоненьких, як ниточки, ніжках. А нижче було викарбувано текст:

«На цьому місці року Десятого після Катастрофи біоархеологи знайшли останки комара звичайного, вимерлого — комахи родини комарових підряду комарів, що колись були поширені на планеті повсюдно».

Як почалися гуляння на галяві, професор Турм, відчувши потяг до самотності, відколовся від люду і побрів на далекий край озера в спецзону, куди будь-кого не пускали. Там він розпалив невеличке багаття (хмиз було зарані заготовлено, а дозвіл на розведення вогню в спецзоні він мав) і присів біля нього на зелену траву. Обхопив коліна руками, задивився на озеро, ні про що більше не думаючи. На лоні природи душа відпочивала від суєти суєт міського життя.

Западав тихий теплий вечір, сповнений якихось невиразних шерхотів, пахощів. На потемнілому небі засяяли, відбившись у воді, яскраві зорі. Біля професорових ніг тихо потріскувало маленьке багаттячко, вогники, наче гріючись, лизали сухе паліччя, пахло натуральним — справжнім! — димом, від запаху якого процесор вже давно відвик… Ось над озером прошелестів вітерець і затих. Там, де відбувалися народні гуляння (до озера людей пускали раз у місяць, у певні дні) грала музика, чулися сміх, вигуки, яскраво горіли електричні вогні, а тут, в закутку, ніщо не порушувало тиші і професор несказно радів, що так вдало усамітнився. По якомусь часі зовсім несподівано почувся тоненький писк. Професор здригнувся й завмер, вслуховуючись у те дзижчання. Комар! І не один. Біля озера дзвеніли тисячі комарів і захотілося навіть ляснути себе по щоці, як то робили у сиву минувшину предки, коли комарі були повсюди і жалили людей добряче. Давно забуте комарине дзижчання навівало професору милі його серцю спогади. На мить здалося, що він маленький хлопчик і батько його вперше взяв з собою на нічну рибалку, вони сидять біля багаття і відмахуються від комарів, що атакують їх звідусіль, терпеливо очікуючи, коли ж, нарешті, задзвонять донки, налаштовані на судаків та жерехів. Господи, як давно то було, наче ціла вічність звідтоді минула. Самому не вірилось, що він ще застав те життя до Катастрофи і колись мав щастя сидіти на березі справжньої річки біля справжнього вогнища і, відмахуючись від справжніх комарів, ловив справжню рибу… Невже то був не сон? А які тоді були ночі! А які комарі!.. Великі, наче аж волохаті, голосисті. Звірі, а не комахи! Не жалили тоненькими хоботками, а наче стилетами кололи. А завиваючи, пікірували на тебе, як важкі бомбовози…

— Нічка, що треба, — радів батько. — Як на замовлення…

Тепер таких ночей немає. Тепер таку ніч навіть на замовлення не влаштують, за дорогу-предорогу ціну.

Задумавшись, професор не зчувся, як і замугикав про себе:

Цю веселу пісеньку в його далекому дитинстві любив наспівувати батько, особливо на нічних риболовлях. Дивлячись у вогонь, зажурено виводив, як бідний комарик, засмучений, що його «жінка невеличка» та «не вміє шити-прясти чоловічку» і взагалі не вміє з ним «добре жити» полетів та й сів на дубочку…