Читати книгу - "Нездоланний"

З-за дверей Ричер запитав:

– Мадам, із вами все гаразд?

Жінка зупинилася, випустила рушники з рук і випросталася. Вона форкнула, зробила вдих і вп’ялася поглядом у Ричера, а тоді обернулася і втупилася в дзеркало, а тоді знову обернулася без жодної реакції, наче її зовнішній вигляд не давав жодних причин для хвилювання.

Вона всміхнулася й тоді промовила:

– Я дуже щаслива.

– Гаразд.

– Ні, справді. Перепрошую. Просто чоловік, який щойно звідси виїхав, залишив мені чайові.

– І що, вони у вас перші за весь час?

Вона відповіла:

– Вони в мене найкращі за весь час.

Вона була одягнена в робочий халат із великою кишенею внизу, яка могла вмістити будь-що. Вона обережно двома руками витягла конверт. Він був меншим за звичні розміри конвертів для листування. Він швидше нагадував відповідь на вишукане запрошення. Зверху на ньому авторучкою було написано «Дякую».

Великим пальцем вона відігнула верхню частину конверта та витягла звідти купюру в п’ятдесят доларів. Улісс Ґрант, власною персоною спереду на купюрі.

– П’ятдесят баксів, – сказала вона. – До цього найбільшою сумою, яку я отримувала, було два долари.

– Вражаюче, – відповів Ричер.

– Це настільки змінить моє життя, ви навіть не уявляєте.

– Я за вас дуже радий, – відповів Ричер.

– Дякую. Виходить, дива таки іноді трапляються.

– Чи знаєте Ви, чому це містечко називається «Материн Спочинок»?

Жінка на хвилину замислилась.

– Ви мене запитуєте чи хочете мені розповісти?

– Я вас запитую.

– Я не знаю.

– Ви ніколи не чули жодних історій?

– Про що?

– Про матерів, – відповів Ричер. – Які спочили, у прямому чи переносному значенні.

– Ні, – сказала вона. – Я про це нічого не чула.

– Ви можете впустити мене у двісті п’ятнадцятий номер?

Якусь мить вона думала.

– Ви чоловік зі сто тринадцятого? І зі сто шостого, попередньої ночі?

– Так.

– Я не можу відчинити двері нікому, окрім людини, яка винайняла цей номер. Пробачте.

– Це було корпоративне бронювання. Ми всі працюємо разом. Нам потрібно пересуватися по місцевості. Це командне завдання.

– Я мушу порадитися з менеджером.

– Не турбуйтесь, – відповів Ричер. – Я сам із ним пораджусь.

Але одноокого не було на його робочому місці. Явно непередбачувана відсутність, адже стіл його виглядав, наче робочий процес перервали раптово та досить недавно. Папки та бухгалтерські книги були розгорнені, ручки лежали зверху на нотатниках, а ще там стояла чашка для кави «із собою», яка виглядала ще досить теплою. Але портьє там не було.

За столом у стіні були двері. Особистий кабінет, здогадався Ричер. Там мав бути розкладний диван, і маленька кухонька, і хоча б невеликий туалет. Саме там зараз і міг бути одноокий. Є такі речі, які не можуть зачекати.

Ричер прислухався, проте нічого не почув. Він обійшов стіл і став на колишнє місце портьє. Він глянув на книги з рахунками. І на папки. І на нотатники. Звичайні для мотелю речі. Рахунки, замовлення, перелік речей, що потрібно зробити, підрахунки прибутку. Він знову прислухався. І знову нічого. Тоді він висунув одну шухляду. Ту, де одноокий тримав ключі від номерів. Він поклав туди ключ від сто тринадцятого, а замість нього взяв ключ від двісті п’ятнадцятого. Він засунув шухляду. Тоді він став по інший бік столу та видихнув. Одноокий не повернувся. Можливо, у нього був розлад шлунку. Ричер обернувся та вийшов із приймальні.

Він перетнув «підкову» та пішов нагору, до номера Ченґ. Показав їй ключ, а вона запитала:

– Скільки у нас на це часу?

Він відповів:

– Стільки, на скільки Ківер проплатив номер. Цілий тиждень, мабуть. Я займу його кімнату. Одноокий не буде проти. Він свої гроші отримав. А Ківер не може висловити свою думку з цього приводу.

– Це спрацює?

– Можливо. Хіба що вони викличуть поліційний загін.

– У такому випадку ми подзвонимо до «911». Як це повинен був зробити Ківер.

– Чоловік у костюмі залишив п’ятдесятидоларові чайові для покоївки.

– Це багато. Стільки коштує цілий тиждень на круїзному лайнері.

– Вона дуже зраділа.

– Не дивно. Це наче зарплата за цілий тиждень.