Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

до того, що досягнення зростають, самопочуття покращується, стосунки розвиваються та стають міцнішими, до того ж підвищується й продуктивність праці. Зацікавившись тим, що відрізняє одних від інших, дослідники дійшли висновку, що, на відміну від «страждальців», життєстійкі особи геть інакше сприймають критичні ситуації, інших людей та обирають особливий спосіб дій у кризі. Так, вони завжди шукають підтримку в інших і самі готові її надавати, вони відчувають, коли можуть впливати на події, та повсякчас намагаються контролювати їх, вони намагаються буди задіяними в тому, що відбувається, а не спостерігати збоку, а ще сприймають кризу більше як здатність до розвитку, змін та адаптації, а не ризик чи загрозу благополуччю.

Звісно, спочатку мене як маму і вже потім як психотерапевта дуже зацікавило, як допомогти дитині стати життєстійкою і досягти того, щоб вона не потрапила до лав піддатливої до стресу більшості? Цікаво, що Мадді провів масштабне дослідження, у якому встановив чіткий зв’язок між життєстійкістю та умовами зростання. Так, найстійкішими виявилися люди, які, по-перше, мали в дитинстві досвід важких стресових ситуацій, але не один, а разом з досвідом підтримки близьких людей та подолання проблем. Тобто малюк, який стикнувся з труднощами, навіть такими складними, як розлучення батьків чи смерть близької людини, і за допомогою дорослих здолав її, буде стійкішим за того, хто не мав підтримки, але так само він буде стійкішим і за того, хто не мав самих труднощів. По-друге, життєстійкими виявились люди, яких в дитинстві спрямовували на пошук цілей, свого призначення, дозволяли пробувати себе в багатьох сферах діяльності та не карали за помилки, а, навпаки, вчили виправляти їх. Вразливими ж до стресу та криз в дорослості стали ті діти, які свого часу недоотримали підтримки, схвалення, підбадьорювання та не мали емоційного зв’язку з дорослими.

Але найцікавішими є результати досліджень, які свідчать, що стресостійкість є зовсім не вродженою рисою, а такою, що розвивається та набувається впродовж життя. Особливості нервової системи, звісно, мають значення, але підтримка дорослих, досвід успішного долання невдач, особливе ставлення до помилок та вміння бачити вихід важать набагато більше.

  Дозволяти помилки

Ростик — шахіст. Шахова школа в його місті вважається однією з найкращих в країні, з її стін вийшло багато майстрів та гросмейстерів, щорічно проводяться турніри та чемпіонати. Уперше Ростик сів за шахівницю в п’ять і відтоді вже не спинявся продумувати шахові ходи. Про таких, як він, кажуть природжений талант. У свої одинадцять хлопець об’їздив півкраїни, двічі був за кордоном. Вдома на спеціальній поличці пошани лежать дві бронзові медалі, стоїть череватий кубок та висить з десяток почесних грамот.

Батьки дуже пишаються своїм чемпіоном, але найбільше за всіх — дідусь. Саме він вперше відвів Ростика у шаховий клуб, а до того близько року тренував малого особисто. Дідусь вважає, що все, що треба для майбутнього щастя його онукові, — це дві прості речі: грати в шахи та знати англійську, а ще не помилятися ні в тому, ні в іншому. Майстерний шахіст з досконалою англійською — це успішна людина, яка ніколи не матиме браку ні в грошах, ні в славі — впевнений дідусь. Він невблаганний щодо помилок. За кожен непродуманий хід Ростик досі отримує по кінчиках пальців довгою дерев’яною хенд-мейд ручкою, загостреною на кінці. За не найкращі бали з англійської чи хоч натяк на невдоволення репетиторки хлопець відбуває так звані інтелектуалі покарання — переписує кілька сторінок анг­лійського тексту та робить його письмовий переклад. Дідусь звіряє кожне слово. За кожну помилку до покарання додається ще один абзац.

Шоком для родини стала відмова Ростика готуватися до чергового турніру. Він назвав дідуся «старим дурнем», батьків — «прихвостнями старого дурня» і попередив: якщо ті тиснутимуть на нього, то він накладе на себе руки. До всього хлопець яскраво описав кілька способів самогубства, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо серйозності його намірів.

У кожній групі дитсадочка, кожному шкільному класі, спортивній секції, у кожному гуртку можна знайти дитину, яка боїться помилятися. Найперше, що видає таких дітлахів, — вегетативні реакції. У будь-яких ситуаціях, де є ризик помилитися, — контрольна, змагання або будь-яке завдання, пов’язане з оцінкою правильності його виконання, — завжди можна побачити кількох напружених дітей, які бліднуть або, навпаки, шаріються, чиї руки та голоси тремтять, а ноги заплітаються. Червонясті плямки на личках, запинання в мовленні, ноги, які плутаються, руки, що не можуть знайти собі місця, нервові смішки або раптові сльози — все це нервові реакції, пов’язані зі страхом припуститися помилки. Підкірка й мигдалевидне тіло таких дітлахів перебувають у фоновому збудженні, яке гальмує діяльність лобної кори, унаслідок чого вони роблять те, чого найбільше бояться, — помилки.

Я вже багато згадувала про традиційні для нашої культури особливості виховання, які насправді є несприятливими для дитячого розвитку. Негативне ставлення до помилок — одна з таких особливостей. Кожен з нас виріс в системі, де до помилок ставляться як до чогось поганого, такого, чого варто не припускати. За помилки — сварять, карають, соромлять.

Загалом ми, дорослі, буваємо дуже винахідливими у покаранні за помилки: можемо не розмовляти з дитиною; позбавити чогось важливого для неї — солодощів, іграшок, прогулянок, комп’ютера; відмовити в обіцяному — спільної риболовлі, поході до аквапарку, купівлі планшета. Батьки одного мого маленького клієнта були просто асами помилкових покарань (тут гра слів, яка має сенс у кожному значенні). Зокрема, вони голили його під нуль щоразу, як той отримував оцінку нижчу за «сім». Власне, коли ми позна­йомилися з Романом, то він вже другий рік поспіль ходив голомозим. Борючись з бажанням зробити те саме з дорослими вигадниками, я попередила, що працюватиму з дитиною, тільки якщо бачитиму, що в неї росте волосся.

Звісно, заборона на помилки не обмежується родинними правилами, вона квітне в дитячих садках, школах, не полишає нас в коледжах та університетах, чатує і в дорослій праці, якою б вона не була: нас лишають премій, бонусів, збільшують обсяги роботи, записують догани в особові справи, влаштовують прочуханки на нарадах, звільняють, врешті-решт. Власне, ми не вміємо прощати, а тим більше дозволяти помилки тому, що живемо в світі, де помилятися є вадою, серйозним недоліком, з яким варто боротися. За даними досліджень, на соціальну фобію, сильний страх помилитися та бути засудженим в ситуаціях взаємодії з іншими людьми страждають від 7 до 15 відсотків дітей та підлітків. І якщо б це був сезонний грип, то вже б ішлося про епідемію та запровадження карантину.

Варто розуміти, що страх перед помилками провокує нервову напругу, унаслідок чого обмежує розумовий потенціал, спричиняє тривожність та фобії, впливає на впевненість та самооцінку, а ще блокує творчість. Творчість, як створення нового, потребує ризику, тестування, експериментів, а все це просто неможливо без помилок. Щодо стійкості до стресу, то діти зі страхом помилок мають стрес ще до реального моменту його настання і постійно пере­бувають в очікуванні критики, знецінення, принижень, неприйняття. Адже страх помилок — це страх про майбутнє. Виходить, дитина не може витримувати стрес, бо постійно перебуває в ньому, не маючи перепочинку для того, щоб зібратися з силами, і не маючи можливостей цього стресу уникнути.