Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На двоповерховій віллі підстаркуватий пан з борідкою в черговий раз викликав свого секретаря:
— Що нового повідомляють наші радіомаяки і пости спостереження? — напосівся він на араба, щойно той прочинив двері.
— Усе, як і раніше: борт 13–86 летить на автопілоті своїм курсом…
— На скільки часу вистачить пального?
— За підрахунками оперативного відділу приблизно на півгодини.
Поглянувши на настінний годинник, бородань узяв зі столу лінійку й знову заходився щось вимірювати на карті.
За тисячі кілометрів од двоповерхової вілли, що на березі океану, в самому центрі Москви, в одній із просторих кімнат високого гранітного будинку, зібралося за столом три чоловіки. Господарем кабінету був молодявий, зарано розповнілий чоловік. Він і почав розмову, звертаючись із запитанням до худорлявого середніх літ чоловіка, котрий сидів праворуч.
— Яка є додаткова інформація про борт 13–86?
— На борту, виявляється, летять троє радянських громадян, а також один із лідерів опозиції, який брав участь у відомій вам засекреченій зустрічі представників усіх опозиційних до народного уряду груп. На зустрічі, про що нам стало відомо лише сьогодні, були також представники деяких західних спецслужб…
— Що ж, мета терористичного акту прояснюється, — тарабанив пальцями по столу господар кабінету. — Тепер найголовніше завдання — врятувати пасажирів… Що чути з наших африканських і арабських посольств?
— Послам доручено негайно зв’язатися з урядом тих країн, над якими пролітатиме борт 13–86, і попросити їх проконтролювати засобами протиповітряної оборони політ над їхніми територіями, — вступив у розмову третій, також середніх літ чоловік, який сидів лівобіч. — Паралельно летить наш рейсовий Ту-154, з півдня Африки на Рим і Москву. Командир корабля отримав розпорядження максимально зблизитися з бортом і спробувати налагодити зв’язок по рації.
— Хто командир рейсового?
— Пілот першого класу, досвідчений, уже кілька років літає на міжнародних трасах…
— Зрозуміло… Зверніться ще раз до наших посольств, щоб усіма можливими засобами сприяли організації контролю за польотом борту 13–86. Не можна випускати літак з поля зору й на хвилину… Особливо над Середземним морем… Ті, хто організував акцію, спробують досягти своєї мети будь-яким шляхом.
— Це враховано. Наш пасажирський теплохід, а також італійські, французькі й грецькі кораблі попереджені… І ще одне: з аеропорту Тріполі вил]тае назустріч бортові рейсовий американський “Боїнг-747”, але без пасажирів. Він спробує, якщо пощастить, перекинути туди другого пілота…
— Ризикована справа…
— У світовій льотній практиці таке траплялося… Іншого виходу немає…
— Може, на борту є людина, знайома я авіасправою?
— Поки що на це питання відповіді не маємо, — мовив чоловік, котрий сидів праворуч. — З’ясовуємо… Коли наш рейсовий Ту-154 налагодить радіозв’язок з бортом, дізнаємося напевне…
В аеропорту Тріполі трапом американського “Боїнга-747” квапливо сходять пасажириї європейці, араби, африканці, кільканадцять японців… На обличчях у них здивування, навіть розгубленість.
— Чому нас посадили в Тріполі, адже тут не передбачалося зупинки? — спантеличено запитує дідок-японець у своєї супутниці.
— Вочевидь, як завжди, неполадки, — розводить руками та.
Біля бензозаправників рвійно походжав командир літака. Несподіваний подув з моря скуйовдив його довгий світлий чуб. Він одним порухом руки закинув волосся назад і заходився допомагати бензозаправникам від’єднувати патрубки. Через хвилину-другу запрацювали двигуни: літак повільно рушив з місця. Пасажири “Боїнга-747” з тераси аеропорту проводжали його здивованими поглядами аж доки, круто не розвернувшись над аеродромом, він не зник за хмарами…
Тим часом у кабіні пілотів рейсового Ту-154, що летів із півдня Африки на Рим і Москву, радист уже захрип, викликаючи борт 13–86.
— На своїй частоті 112,7 мегагерц борт не відповідає, — нарешті повідомив він командира.
— Може, змінили частоту, спробуйте знайти їх на сусідніх…
Радист почав зосереджено крутити коліщатко частот, безнастанно повторюючи англійською: “Борт 13–86. Борт 13–86…” його зусилля не були марними: на частоті 112,3 мегагерц почувся тремтливий жіночий голос: “Я — борт 13–86, чую вас”…
— Я — борт 17–02, лечу паралельним курсом. За три-чотири хвилини буду поряд із вами, тримайте зв’язок на цій частоті…
Хроніка рейсу 13–86 (17 год. 13 хв.)Іван Нетребчук остаточно прочумався від короткого, але глибокого єну лише тоді, коли вони з Дмитром зайшли у багажний відсік і по вухах в них різонуло передсмертне хрипіння пораненого негра. Поряд з ним сиділи на валізах два його товариші, вони щось стиха бубоніли, наче молились. А далі, в самому кутку, бік у бік лежали зв’язані араби-терористи. Старший — обличчям до входу, і на ньому добре було видно синці, гулі й опіки.
Доки хлопці роззиралися на всі боки, повернулася стюардеса.
— Опитування пасажирів нічого не дало, жоден ніколи не мав справи з літаками, — зітхнула вона.
— Це каюк, — на обличчі Воловоденка легко читалися розгубленість і приреченість.
Його покусані губи стали схожими на розкривавлену рану.
— До нас ось-ось має наблизитись ваш, радянський, літак, може, вони зможуть чимось зарадити… — стюардеса з надією переводила погляд з Дмитра на Івана. Проте Дмитро, у відчаї махнувши рукою, почвалав назад у салон.
Сивий товстун, здавалося, відмежувавсь од усього, що діялося на борту. Він зосереджено переглядав папери зі своєї грубої жовтої теки: декотрі рвав на дрібні шматки, інші складав стосиком на сидіння поруч.
У багажному відсіку два молодих негри уважно оглядали щільно складені портативні парашути, смикали пластмасові гачки й кільця, але жоден не розкривався. Ще один негр, схоже, найстарший серед них, укляк над померлим товаришем і щось стиха промовляв, може, відпускав тому гріхи земні чи молився за упокій. Іван і стюардеса все ще етояли біля дверей до кабіни екіпажу, де їх залишив Воловоденко, і, здавалося, не знали, що їм робити.
— Борт 13–86, борт 13–86… — нараз долинуло з кабіни.
Обидва стрімголов кинулися туди.
— Чую вас, — гучним, але надміру тремтливим голосом гукнула стюардеса в ефір.
— Бачимо вас, ідемо паралельним курсом… Чи в на борту людина, знайома з управлінням літаком?
— Немає… — приречено прошепотіла дівчина.
Іван, трохи повагавшись, узяв із рук стюардеси мікрофон:
— Є людина, яка колись літала на планерах…
— Це вже щось, — почулось у відповідь. — Хто вона?
— Я, Іван Нетребчук, інженер-нафтовик…
— Ваня?! Свій! Та це ж чудово… — перейшов співрозмовник на російську мову. — В нашому екіпажі теж два Івани… Так от, Ваню… Сідай за штурвал і виконуй усі мої команди… І пам’ятай головне — жодного різкого руху, все робити неспішно, плавно і лише за моєю командою… А зараз поглянь ліворуч од себе на датчик наявності пального.
— Бачу, уже миготить червоним…
— Зрозуміло… Будь спокійним, друже… Підлітаємо до Середземного моря…
Стюардеса здивовано й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90», після закриття браузера.