Читати книгу - "Св. Петро Могила"

class="book">Слід відзначити, що уніати занедбали чимало храмів та монастирів. Це було зроблено не навмисно, у чому і сам митрополит інколи звинувачував їх у полемічному запалі. Просто ієрархія УГКЦ опинилася тоді в ролі генералів без армії, тому вона не могла дати ради такій великій кількості церков і монастирів, які їм дісталися за підтримки владних структур Речі Посполитої. На цю занедбаність указував святий у своєму творі «Літос», називаючи низку монастирів, раніше православних, а тепер – уніатських. За його словами, там сидять нині один-два ченці, тобто набагато менше, ніж до Берестейської унії. За приклад св. Петро Могила брав Супрасльський монастир на Підляшші, де було раніше 80—100 душ братії, не рахуючи півчих.

Не варто брати під сумнів слова св. Петра Могили і доводити, що в той час монастирі в руках уніатів були багатолюдними та процвітали. Правоту Петра Могили підтверджує і сам Іпатій Потій у своєму листі до Льва Сапіги від 9 вересня 1602 р., говорячи про становище у Супрасльському монастирі. Визнаючи справедливість претензій канцлера до одного ігумена-уніата, митрополит УГКЦ зазначав, що «погано з ним, але гірше буде без нього», що можна «легко викинути його, як жабу з верші, а іншого знайти…, але ж… у нас важко дочекати [гідного кандидата. – Ю. М.], аж поки утвердиться семінарія і звідти щось добре виросте». Ситуація гострого міжконфесійного протистояння аж ніяк не сприяла посиленню внутрішньоцерковної дисципліни та розквіту монастирів. Той же Потій писав про Супрасльський монастир, «у котрому раніше до 60 братії бувало, а тепер ледве з десяток знайдеться і взагалі кажуть не приймати їх більше;…раніше самих попів бувало до 20, багато дияконів, а тепер не думаю, що їх нині більше двох чи трьох священиків». Св. Петро Могила протиставляв їм православні монастирі, де живе по 100—150 монахів, як-от Межигірський під Києвом, Буйницький, Густинський, Крехівський, Кутеїнський, Мгарський, Покутський, Тригорський та ін., причому їхня кількість невпинно зростала.

Наприкінці 1633 – на початку 1634 рр. св. Петро Могила скликав духовенство до Києва на Собор, призначений на першу неділю Великого посту (Неділя торжества православ’я) для розгляду церковних справ. Особливу увагу митрополит приділяв реалізації королівських «Статей». Він енергійно став повертати Православній Церкві втрачені нею позиції, цілком витіснивши унію з Києва і суттєво послабивши її позиції в Лівобережній, Сіверській та Наддніпрянській Україні. На жаль, його зусилля гальмувала внутрішньоцерковна опозиція, яку очолював Ісайя Копинський. Непослух виявили й деякі монастирі, передусім Київський Пустинно-Микільський. Святому довелося розв’язувати й цей вузол суперечностей, і зі своїм завданням він успішно впорався. Ісайя Копинський не мирився з умовами компромісу і час від часу висував свої претензії на Київську митрополію. Знову виникала ситуація, яка загрожувала розколом. За таких умов митрополит послав своїх прихильників до Свято-Михайлівського монастиря. Як пише ворожий до нього православний шляхтич Юхим Єрлич – єдине джерело у даному випадку, Ісайю вивезли до Києво-Печерської лаври силою. Там знову відбулися переговори між ним та митрополитом, результатом яких стала письмова відмова Копинського від своїх претензій на митрополію. Натомість св. Петро Могила залишив Ісайю ігуменом Свято-Михайлівського монастиря. Та Ісайя знов узявся за своє, але цього разу його не підтримали навіть ченці монастиря. 11 лютого 1637 р. у Луцьку відбулася ще одна зустріч митрополита з Ісайєю. Останній у присутності луцького єпископа Афанасія (Пузини) та численних ченців заявив, підтвердивши це письмово, що відмовляється від будь-яких претензій до св. Петра Могили, але в квітні того ж року знов почав каламутити воду. За влучним спостереженням С. Т. Голубєва, Ісайя знову намірився виїхати до Москви, щоб «преклонить главу к православной восточной державе» і потягти при цьому за собою якомога більше своїх прихильників. Щоб полегшити своє завдання, він став умисно розпускати плітки про те, що митрополит нібито не був висвячений у єпископи; що він був агентом римського папи, якого той висвятив у патріархи 1638 р., а на місце святого пришлють уніатського пінського єпископа Корсака; буцімто задумав запровадити в Україні та Білорусі унію та католицизм замість православної віри. Тому Ісайя рекомендував православним тікати до Московської держави. Цей лист був написаний якраз під час розгрому національно-визвольного повстання 1637—1638 рр. і репресій карателів, тому частина братії Густинського монастиря втекла до Московії.

У 1639 р. св. Петро Могила прибув до Густинського монастиря, який раніше прислав сюди ігуменом лаврського ієромонаха Іллю Торського. Святий утішився тим, що монастир швидко відроджувався після запустіння та пожежі 1638 р., поставив хреста, «дав благословення на створення великої церкви [Свято-Троїцького храму. – Ю. М.] і з миром від’їхав, утішивши повчаннями своїми братію». Однак м’яка політика митрополита, його заклики до втікачів у Московію з проханням повернутися мали лише частковий успіх. Втікачі, принаймні більшість, лишилися вірними Ісайї й активно поширювали в Москві спрямовані проти митрополита чутки, які закорінилися серед частини московського суспільства. Саме з того часу Московський патріархат дуже підозріло ставився до св. Петра Могили, і сліди такої безпідставної підозрілості можна побачити навіть нині!

Подальша доля Ісайї невідома. Можна погодитися з припущенням С. Голубєва про те, що з волі св. Петра Могили йому не дали можливості втекти до Московської держави. 15 жовтня 1640 р. Ісайя, який був уже людиною похилого віку, помер, а його смерть фактично поклала край промосковській опозиції проти св. Петра Могили.

У боротьбі за зміцнення Православної Церкви

Після свого утвердження на митрополичому престолі св. Петро Могила продовжив наполегливу боротьбу за зміцнення позицій Православної Церкви в Речі Посполитій. Один з її напрямів полягав у захисті прав Церкви на сеймах та сеймиках Речі Посполитої. Хоча православні вже досягли успіхів на сеймах 1632—1633 рр., та це був лише початок, бо католицький табір прагнув узяти реванш. Так, у Луцьку 24 травня 1634 р. озброєний натовп католиків розгромив Хрестовоздвиженський православний братський монастир під приводом того, що тут не дзвонили на честь… католицького свята. Тривала виснажлива боротьба за повернення храмів, монастирів та маєтностей Православній Церкві. Король та уряд Речі Посполитої були непослідовними щодо останньої. Це не випадково, адже суть їхньої колоніальної політики щодо України залишилася незмінною. Крім того, влада Владислава ІV на той час уже зміцніла, Річ Посполита вийшла