Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ті двоє вас чекатимуть.

— Хто?

— Босяки, яких ви найняли, щоб схопити мене.

— Ні. Вони вже зараз пропивають отримані гроші. Дні зі мною, коли я забороняв пити, були для них важким випробовуванням.

— Вони досвідчені злодії, вони вміють чекати, і вони побачили, що у вашому гаманці ще залишилося грошей. І в поліцію ви не підете. Ідеальна жертва.

— Звідки ви знаєте слово «ідеальна»? Ви ж мужик, Іване Карповичу, без освіти! От звідки у вас це «ідеальна»?

— Знайомий навчив високого штилю. — Я посміхнувся, згадавши графа Осику-Маєвського.

— І ви думаєте, що змогли мене налякати?

— Я не думаю, я бачу на власні очі. Подивіться на пістолет. — Дуло люгера помітно тремтіло разом із рукою. Боргман сховав зброю, спробував посміхнутися.

— Дурниці. Ви завжди так робите. Намагаєтеся налякати людей, роздратувати або спіймати на жадібності. Якось вивести зі спокою, примусити відмовитися від плану, почати діяти нераціонально і схибити. Але ж я вас непогано вивчив. Поки чекав, тільки те й робив, що читав книжки про ваші пригоди. Усе, що вийшло під час війни, оті ура-патріотичні помиї, — це ж не ви писали?

— Ви ладні говорити хоч про слововжиток, хоч про книжки, аби тільки не думати, що двоє бевзів чекають на вас.

— Я озброєний!

— Ви торговець, а вони вбивці.

— Вони силачі з цирку! За два дні вони сядуть у свої кибитки й поїдуть із Харкова геть!

— Ще раніше вони вб’ють вас.

— Для чого? Якщо їм потрібні гроші, я просто віддам їм усе, що в мене є.

— А ви не чули, що грошей завжди мало? Якщо ви віддасте все, що у вас в гаманці, ті хлопці захочуть усе, що у вас у банку.

— Ну, там я вже розберуся.

— Як? У поліцію вам іти не можна.

— Чому ж не можна?

— Бо хлопці розкажуть про мене.

— А хто їм повірить? Вони якісь циркачі, а я поважний член громади!

— Вони скажуть, що бачили мене, а я зник. Розслідував викрадення дівчинки. А у вас невідомо звідки з’явилася донька. Неважко все зрозуміти.

— Поліція не схильна до зайвих розумувань! Особливо якщо їй приплатити!

— Так, але англійці готові заплатити ще більше. І в грошах ви не можете змагатися з товариством Ельворті. До того ж ви німець.

— Це зараз уже не так важливо! Важкі часи позаду.

— Але війна триває.

— Стоп, Іване Карповичу! Стоп! — Він підхопився. — Ну, це щоразу так і буває! Тільки почнеш із вами говорити, й ви маніпулюєте! Ви занадто небезпечний...

Мабуть, він хотів сказати «тому мені доведеться вас убити». Але я не дослухав, бо знав: якщо Боргман витягне пістолет, шансів у мене вже не буде. Я підхопився разом зі стільцем, до якого був припнутий, і побіг на купця. Той устиг відстрибнути, висмикнув із кишені люгер. Думав, що я спробую ще раз його збити, але я побіг далі, до вікна. Це дало мені ще секунду чи дві за рахунок розгубленості Боргмана. Я стрибнув сторчголов у вікно. Нічого іншого мені не залишалося. Була надія, що стілець додасть ваги, я вивалю скло і опинюся на вулиці. Там треба буде швидко підвестися, бігти під стіною і кричати: «Поліція! Вбивають!». Боргман зможе підстрелити мене з вікна, але, можливо, побоїться, бо ж постріли неодмінно почують. Все ж таки, хоч і околиця Харкова, але не зовсім глухі місця.

Шанси в мене були, і розігнався добряче, але вікно виявилося міцним. Скло вибив, але вивалитися на вулицю не зміг, застряг, зачепився тим клятим стільцем.

— Поліція! Вбивають! Поліція! — останнє слово я вже сказав пошепки. Боргман за ноги втягнув мене назад і приставив до голови пістолет.

— Тихо! — прошепотів він. Прислухався. Я чув, як б’ється його серце. Моє теж неслабо билося. — Ану ходімо!

— Ні, не піду.

— Ходімо, я сказав! — розгнівався Боргман. Але я знав, що тут він стріляти не буде, бо у вибите вікно звук буде добре чутно. Мене треба відвести в іншу кімнату, а краще у підвал.

— Я тебе пристрелю! — зашипів він.

Ага, пристрелить. Та він говорити вголос боїться. Не пристрелить!

— Ходімо, я сказав!

Він спробував потягнути мене разом зі стільцем, але я всіляко пручався. Боргман вилаявся німецькою. Я спробував ударити головою. Не вийшло. Він повалив мене зі стільцем на підлогу. Відійшов, важко дихав.

— Ну, Іване Карповичу, а ви справді вмієте битися до останнього! Це ж треба — зі стільцем у вікно стрибати! А ще мене хотіли збити! Небезпечний ви. Але я хитріший.

Я спробував ударити його ногами, але Боргман тримав дистанцію. Можна було б спробувати кричати, але тоді він міг почати стріляти.