Читати книгу - "Іван Виговський"

17 серпня 1660 р. (очевидно, за новим стилем) Виговський написав зі Львова листа до князя Богуслава Радзивила і переслав його зі своїм представником Томашем Гаршоном, «капітаном його королівської мості», зміцнюючи старі зв’язки. Тут повідомлялося, що «на Гончарисі під Острополем ми збираємося із військами і нурадин-солтан з нами». Ці заходи були невипадковими, бо Москва розгорнула підготовку до потужного наступу проти Речі Посполитої, війська під командуванням боярина Василя Шереметєва (Шеремета) просувалися до Любара (з ними був і корпус козаків під командуванням заклятого ворога Виговського Тиміша Цицюри), а з південного сходу до них йшли на зближення українські сили гетьмана Юрія Хмельницького. Військове командування Речі Посполитої разом з ханом діяли рішуче і під Любаром зупинили Шеремета, який з боями став пробиватися на Чуднів. У боях під Любаром відзначився Виговський, який командував окремим козацьким загоном. Коли Шеремета взяли в міцне кільце, частину військ було перекинуто під Слободища, куди наближався Юрій Хмельницький. Саме кіннота Виговського і ординці зупинили рух нового гетьмана, а присутність самого Виговського у війську Речі Посполитої стала важливим деморалізуючим чинником для військ Хмельницького. Дещо пізніше під Слободищами почалася жорстока битва. Хоча вона закінчилася безрезультатно, але потягла за собою значні жертви. В таборі Юрія Хмельницького посилилися суперечності: чимало козаків не хотіло воювати далі задля порятунку ненависного Шеремета, котрий перед походом навіть погрожував Богу («не буду Тебе мати за Бога й Спасителя, якщо Ти не подаси мені до моїх рук Королівства ляського і короля, щоб я видав їх великому государю!»). Почалися переговори, які завершилися підписанням Слободищенського договору 27 жовтня 1660 р. Він нагадував Гадяцький договір, але був тяжчий для України. Вже не згадувалося про «Велике князівство руське», а Гетьманщина опинялася під владою Речі Посполитої як автономна одиниця. Було прийнято капітуляцію Шереметєва, котрий від імені царського уряду відмовлявся від претензій Москви на Україну і обіцяв вивести всі московські гарнізони з українських міст (ці пункти цар Олексій відмовився виконувати).

Але гетьманом залишився Юрій Хмельницький. Дипломатія Речі Посполитої робила все можливе, щоб на цій посаді не було такого сильного політика, яким був Виговський; вони віддали перевагу слабкому Хмельниченку, у якого булава вивалювалася з рук. На лівому ж боці Дніпра де-факто влада була в руках його рідного дядька по матері Якима Сомка, що дотримувався промосковської орієнтації.

Як влучно відзначив сучасний польський дослідник П. Кроль, «Виговський відійшов, але не думав відходити в тінь. Він був найважливішим світським сенатором у Руському князівстві, мав певні впливи серед старшини і був досвідченим політичним гравцем». Колишній гетьман осів у подільському місті Бар, яке йому належало, як і Любомль (король надав йому і Барське староство), але не відмовився від намірів повернення на Гетьманщину. 18 лютого 1661 р. він написав листа з Любомля до князя Богуслава Радзивила, що свідчить про контакти обох з Кримом через шляхтичів Яцевича та Гноінського. 10 червня того ж року Виговський знову звернувся з Любомля до того ж князя в сеймових справах. Ставши барським старостою, Виговський зблизився з подільським земським писарем Криштофом Кавецьким та його дружиною Анною Віжеховською. Колишній гетьман уклав угоду з цим подружжям, передавши їм війтівство у містечку Ялтушков під гарантію у 20 тис. зл.

Навесні 1662 р. Виговський проводив якісь секретні переговори з Ю.Хмельницьким, можливо, саме з приводу свого повернення на Гетьманщину. У 1662 р. Виговський знову побував у Львові разом з Єжі Любомирським, коронним гетьманом, переможцем Шеремета. Про цю подію свідчить львівський мемуарист Марцін Голинський, який навів також стислий опис зовнішності колишнього гетьмана у той період. «Людина висока, ніс великий, борода жовта». З інших джерел відомо, що Виговський вписався того ж року до Львівського православного братства. Він проводить активне дипломатичне листування з Кримським ханством та Османською імперією. Він був дуже невдоволений обмеженням прав «Великого князівства Руського» на сеймі 1659 р. і його повною ліквідацією Слободищенським трактатом 1660 р.

Як слушно відзначив Віктор Горобець, політична діяльність екс-гетьмана завдавала «головного бою польському істеблішменту». Виговський все більше викликав невдоволення, бо в глибині душі прагнув добитися рівноправних відносин між Українською державою – Гетьманщиною та Річчю Посполитою, отже відродження повної незалежності України. Всі його заходи з моменту підписання Слободищенського трактату підтверджували підозри панівної еліти Речі Посполитої, яка особливо побоювалася можливого українсько-турецького союзу.

На той час гетьманська Україна розкололася на дві частини – Правобережну та Лівобережну, – кожна з яких була відповідно автономною областю у складі Росії та Речі Посполитої і мала свого гетьмана. На Правобережній Україні гетьманом у 1662—1665 рр. був П. Тетеря, «швагер» Виговського, який одружився з удовою його брата Данила. Незважаючи на родинні зв’язки, а також на те, що обидва були близькими сподвижниками Богдана Хмельницького, відносини між Виговським і Тетерею в цей період значно загострилися. Виговський, як і більшість козацької старшини, не кажучи вже про низи, не сприймав відверто пропольської політики Тетері. В очах Тетері ж і його оточення погляди і дії Виговського тепер набули відтінку політичного криміналу. Не випадково 26.02.1664 р. польський воєначальник, кум Тетері С. Маховський попередив його про необхідність стерегтися Виговського. Саме в цей час відбувається невдалий похід Яна Казимира на Лівобережну Україну (1664 р.), коли частина козацької старшини вирішила виступити проти короля. Саме через це було розстріляно Івана Богуна. Після закінчення походу на Правобережній Україні вибухнуло потужне повстання проти Речі Посполитої та гетьмана Тетері, яке очолював Дмитро Сулимка. У цьому повстанні брали участь Семен Височан, Іван Сірко, Скидан та ін. Зв’язок з повстанцями підтримував і Виговський, через що його було звинувачено у державній зраді. Не менш важливим було і визнання самого Сулимки, взятого в полон, коли повстання було придушено. На допиті він писемно показав, що «мотором всіх нинішніх бунтів в Україні був небіжчик пан Виговський».

Колишнього гетьмана запросили у Корсунь, де Тетеря, Маховський та ще кілька польських воєначальників проводили нараду. Там Виговського заарештували, відмовилися видати татарському послу, а 26 (16) березня 1664 р. чи то у Корсуні, чи то у Ольховцю (Вільхівцю) (36 км від Лисянки) розстріляли без належного суду та слідства, оскільки