Читати книгу - "Старі-старі казки"

бери, та паспорт губи і виписуй новий. Але королева вирішила паспорт не губити, все таки – це документ державної ваги. Як жінка недурна, політично та коньюктурно грамотна, вона розуміла, що на «тридцятку», як не крути, не потягне, (тим більше, дорослі діти поряд порпаються), а от 45 – саме те. Навіть пісня є: сорок п’ять, сорок п’ять, баба ягодка оп’ять.

Але казка ця не про королеву, вона тут другорядний персонаж, а про те, як Принцеса вибирала мамі подарунок, і що з цього вийшло.

Королева-мати, як і будь яка красуня, була особою примхливою і вредною, і з кожним черговим 45-ти річчям ці риси характеру лише посилювались. Тож вибір подарунку для матусі був справою дуже нелегкою. Принцеса довго тинялась магазинами, придивляючись до ювелірних прикрас, брендового шмаття, антикваріату, але нічого вибрати так і не змогла.

«Парасольку їй куплю, – подумала Принцеса у розпачі, – в клітинку. Все одно, шо не подаруй – все не те».

Але підносити на день народження королеві парасольку, навіть якщо вона – твоя власна мати, згодьтесь, якось не комільфо. Тож після зрілого роздуму Принцеса вирішила подарувати мамі… коня. Точніше, лошадку, дівчинку. Тим більше, що королева з недавніх пір воспилала пристрастю до піших та кінних прогулянок – для красоти лиця та бодрості фігури.

Принцеса замовила лошадку аж із самої Аравії, там був відомий на весь світ конезавод. З нетерпінням чекала, коли її привезуть. Привезли. Лошадка була – казка, заглядіння, чудо і диво. Золотисно-гнідої масті, ніжки стрункі, грива мало не до землі на вітрі так і розвівається, очі такі, шо натурально втопитись в них можна. Але…Якоюсь дивною була так конячина. Глипнула на Принцесу своїми розумецькими очиськами так, що тій подумалось: «Зирить так, наче в неї диплом про вищу конячу освіту під сідлом затирається». Принцеса хотіла було підступитися до лошадки, щоб об’їздити її, (не могла ж вона матусі неперевірений подарунок втюхати), але не тут було. Принцеса крок – лошадка від неї, так до вечора в «квача» і гралися.

– Добре діло, – пробурмотіла собі під носа Принцеса, – відвалила купу грошей за цю кобилу мадярську, а сісти на неї не можу.

– Сама ти кобила мадярська, – раптом почулось у відповідь.

Принцеса злякано оглянулась, але поряд нікого не побачила. Невже коняка говорила? Маячня! Здалося, напевне.

Наступного дня Принцеса знову взялася було об’їжджати лошадку. Та, як не дивно, до рук пішла, але у Принцеси склалося стійке враження, що це не вона дресирує вредну тварину, а навпаки, конячина за нею пильно спостерігає і робить тільки те, чого самій хочеться. Принцеса хотіла була погнати її галопом, але коняка добряче гризнула її за руку.

– Ах, ти, злюка! – замахнулась Принцеса нагайкою, але бити не стала – шкода.

«Ти диви, – думала Принцеса, обробляючи рану – яке норовливе, а на вигляд Боже і тихе».

Але все рівно лошадка Принцесі подобалася. Вона любила тварин, рослини, взагалі все живе. Їй на віть на травичку іноді було жаль ступати, щоб не прим’яти. Квіток Принцеса ніколи не зрізала і у вазу не ставляла, по тій же причині. А лошадка була такою гарною, хоч і норовистою, що не любити її не можна було.

– Як же мені тебе назвати? – сказала одного разу Принцеса, коли її стосунки із лошадкою не те, що налагодились, але певний позитивний прогрес намітився, – назву тебе Луною, хоча ти руда, мов сонце. Бо загадкова ти якась, темна, та ще злючка відлюдькувата…

– Я не темна, – раптом людським голосом сказала лошадка, – просто затемнена.

Принцеса, почувши це, мало з ніг не звалилася.

«Оце так раз, – майнула в голові найпершою думка, – подарунок матусі! Коняка говоряща! Та матінка з неї швидко шкуру спустить, як довідається, що лошадка не тільки говорить, а ще, по ходу, слухать добре вміє. Не можна їй до матінки».

– А ти шо ж так довго не зізнавалась, що людською мовою володієш? – оговтавшись, запитала Принцеса.

Лошадка фиркнула.

– Придивлялась до тебе. У світі багато таких – на вигляд, ніби людина, а заглянь глибше – вовчара, або того гірше – тхір. А ти наче нічого, пайдьот. І я колись була веселою та відкритою лошадкою, до всіх з добром та душею на розпашку. І що? Крім нагайки та шрамів на крупі й серці нічого не отримала. От і навчилась шифруватися, затемнятися. Засіб самозахисту, не більше.

– А розмовляти як навчилась? – все ж не витримала Принцеса.

– Ой, та я вас умоляю, – фиркнула лошадка, – я ще на гітарі грати вмію і хрестиком вишивати, – весело заіржала і так завзято хвицьнула задніми ногами, що й Принцесі стало весело…

Коротше кажучи, Принцеса і затемнена лошадка ні ім’я Луна здорово подружились. Королева-мати отримала в подарунок смарагдове намисто, яке так пасувало до її вічно молодих зелених очей. Луна залишилась у Принцеси – не кожен в змозі оцінити такий подарунок, як затемнена лошадка. І не було у Принцеси подруги вірнішої, мудрішої і надійнішої. І веселішої, до речі, теж…

Свинопас

Жив був один Принц. Королівство у нього було маленьке, але одружитися все таки можна було. А от одружитися якраз Принцу і хотілося… Так починається казка у класика, Ганса-Християна которого.

Ми ж почнемо свою казочку трохи по іншому. Жив був собі Принц, тільки було у нього не королівство, а лише половина, бо другу він пропив і на баб прогуляв. Нє, на пропітніє, канєшно, вистачало, але порівняно з тим, що було колись – просто мізер. Та і одружуватися Принцу зовсім не хотілося, бо він уже був одружений і мав трьох діточок – двох синочків і лапочку дочку. А от щастя не мав зовсім. Чи може то йому тільки так здавалося? В усякому разі частенько, добряче хильнувши, він виходив на вулицю і, хапаючи кожного встрєчного-попєрєчного за руку, волав:

– Хочу бути щасливим! Де роздають щастя, не знаєте?

Люди спочатку шарахались, але потім пізнавали Принца і вели його додому. Та що сказати? Не дивлячись на те, що Принц був добрячим випивохою і бабієм, все ж він був загальним улюбленцем. Може тому, що мав широку натуру і не був жадібним, чи тому, що був хлопцем веселим і відкритим. Коротше кажучи, п’янючого Принца ніхто серед дороги в багнюці не кидав (все ж він був обличчям королівства як не як), а брали під білі рученьки і тягли додому. А от додому йому якраз і не хотілося. Бо щастя там вже давненько не жило і навіть не підживало. Навіть на ночівлю не зупинялося.