Читати книгу - "Віннету ІІІ"

центральній частині США. Індіанців, корінне населення регіону, білі поселенці витіснили в XVIII–XIX ст. ">[10] у нижній і верхній Сьєрра-Гваделупе і на плато Ґвальпа лежить величезна і страшна частина країни, яку без перебільшення можна назвати Сахарою Сполучених Штатів. Високі пагорби відокремлюють її від верхів’я Пекос і витоків Ред-Рівер, Сабін, Тринідад, Бразос і Колорадо.

Пустельна одноманітність сухого розпеченого піску подекуди змінюється настільки ж розпеченими скелями. Після виснажливої денної спеки настає холодна ніч. Навіть зовсім невибаглива рослинність не може прижитися у цих проклятих Богом місцях. Тут немає ні оаз, ані кам’янистих ущелин із зеленню, по яких після дощу збігали б потоки води, а лише мертва одноманітність пустелі. Тут немає навіть переходу від укритих лісом гір до мертвої дикості пустелі, немає степу з чагарником і пожовклою травою, перед вами раптово з’являються позбавлені життя безкінечні піски. Всюди видно лише смерть у різних подобах, але однаково жахливу і нещадну. Тільки подекуди трапляється самотній мескитовий кущ[11] із поодинокими листками, немов вирізаними з твердої шкіри — як насмішка з людського ока, спраглого зелені. Але ще більше дивують народжені до життя невідомо якою силою сірі потворні кактуси, що десь вкривають величезні простори, а десь ростуть поодинці. Але ні мескитові кущі, ні кактуси не тішать око подорожнього. Ці рослини такі ж сіро-брунатні, як усе довкола, і такі ж потворні. Вони вкриті грубим шаром піску, і горе вершникові, чий кінь необережно залізе в ці зарості: тверді, як сталь, тонкі голки покалічать до крові ноги коня, переріжуть сухожилля, і нещасна тварина більше ніколи не зможе ходити. Господар буде змушений кинути тварину і добити, щоб вона не гинула повільною, болісною смертю.

Однак жахи пустелі не зупинили людину, і вона наважилася прийти сюди. Через пустелю пролягли дороги, що ведуть до Санта-Фе і до форту Юніон, вгору, до Пасо-дель-Норте, і донизу, до зелених прерій і багатих на воду лісів штату Техас. Але слово «дорога» має тут дещо інше значення, ніж у цивілізованих країнах. Тут іноді проїжджає самотній вершник, слідопит або розвідник, загін відчайдушних шукачів пригод або зграйка індіанців. Інколи в тиші чується скрип коліс: довгий караван фургонів, запряжених волами, повільно повзе вперед. Але дороги або залізниці, як у Люнебурґер-Гайде чи у Бранденбурзі[12], тут немає. Кожен тут поспішає своєю дорогою, поки впевнений, що рухається у правильному керунку. Вітер несе пісок, і вже через півгодини на землі не видно слідів копит і коліс. Люди, які зважилися заїхати в пустелю, самі вибирають шлях і тримаються потрібного напрямку за відомими лише їм прикметами. Що більше піску, то важче орієнтуватися, і незабаром уже навіть найдосвідченіше і гостре око не помічає навколо орієнтирів, тому дорогу позначають убитими в землю кілочками.

І хоч за розмірами ця пустеля не може зрівнятися ні з Сахарою, ні з Гобі, вона збирає криваві жнива значно частіше, ніж африканські та азіатські піски. Здається, що вона не може насититися, і що більше людських життів забирає, то більш жадібно і люто накидається на свої жертви. Висушені сонцем і вибілені піском покинуті розбиті фургони, сідла, скелети тварин і людей виникають на шляху й розповідають моторошні історії своєю нечутною для вуха, зате надто зрозумілою для ока мовою. У небі кружляють стерв’ятники, терпляче спостерігають за подорожнім. Вони знають, що не залишаться без здобичі.

Що ж це за пустеля? Їй дають різні імена англійською, французькою та іспанською мовами, проте всі вони походять від одного слова — кілок, дороговказ. Воно й не дивно: адже, як я вже сказав, всі дороги в пустелі позначені вбитими в землю кілками. Стейкед-Плейнз і Льяно-Естакадо — дві найвідоміші назви цього небезпечного місця.

Від гирла Ред-Рівер у напрямку до гір Сьєрра-Бланка їхали два вершники на смертельно втомлених конях. Нещасні тварини були вкрай виснажені, від них лишилися самі шкура та кості, а шерсть здибилася, немов пір’я у птаха, який ось-ось упаде мертвим. Спотикаючись на кожному кроці, коні повільно переставляли ноги, що раз у раз підгиналися, їхні копита потопали в піску. Їхні очі налилися кров’ю, сухі язики вивалювалися з рота, на них, попри спеку, не було ні краплі поту — в їхніх тілах не зосталося іншої рідини, крім загуслої від спеки крові.

Цими кіньми були стара Тоні та мій мустанг, а вершниками — я з Семом.

Уже п’ять днів ми їхали через Льяно-Естакадо, і за весь цей час жодного разу не побачили води. Дивлячись на змучених коней, я не раз думав про те, що варто було б завезти сюди африканських верблюдів. Мені пригадалися слова Людвіґа Улянда[13]:

Коні слабкі не могли вже везти, Вершники мусили коней нести.

Але сказане у вірші годі було виконати, бо вершники були так само безнадійно виснажені, як і їхні тварини.

Маленький худорлявий Сем немов ще більше висох. Він висів на шиї свого коня з відкритим ротом і до всього байдужим поглядом, важко було збагнути, яка таємнича сила все ще тримає його у сідлі. Мої повіки мов налилися свинцем, а горло пересохло так, що навіть найтихіший звук, здавалося, роздере його на шматки. Кров у жилах повільно перетікала розплавленим залізом. Я вже не відчував, а знав напевно, що не мине й години, як ми зомліємо, попадаємо з коней на землю й помремо від спраги, так і не отямившись.

— Води, — простогнав Сем.

Я підняв голову й мовчав, не знаючи, що відповісти. Раптом мій кінь спіткнувся й зупинився. Я підганяв його, смикав за вуздечку, але він не рушив з місця. Стара Тоні наслідувала його. Мабуть, сили в коней вичерпалися, і вони не могли