Читати книгу - "Ганнуся"

— Вам лист надійшов, — сказав він нарешті. - І не просто звідкілясь, а з самісінького Далекого Сходу!

І простягнув мені товстого листа.

Того дня настрій у всіх був пречудовий.

Варто було з’явитися у садку і помахати листом, як мені одразу ж пробачили історію з квочкою. І, щиро признаюся, я дуже зрадів цій обставині. Адже що там не кажіть, а стовбичити в незатишному кутку напівтемної кухні — заняття не з найкращих.

Я з задоволенням приліг на теплу шовковисту травицю і захрумав великим яблуком «білий налив», що його зірвав для мене Коля. Наталочка негайно і собі таке замовила.

Коля сидів на дереві і, мов справжній горобчик, тихенько погойдувався разом з гілкою. А сам не зводив очей з Ганнусі, яка читала листа від матері.

Читала Ганнуся голосно і з таким хвилюванням, начебто давала урочисту пластунську клятву.

— «Добридень вам, рідна моя Ганнусю і Костю!»

— Це ти, виходить, рідна, — невдоволено зауважив я і пожбурив недогризка в кукурудзу, — а я — так собі, без назви… Не дуже ввічливо з боку твоєї мами…

— Що ти, Костю! — гаряче заперечила Ганнуся. — Даремно ти таке кажеш про неї! Моя мама дуже-дуже добра, іншої такої на всьому світі не знайти! А коли вже тобі так кортить знати — то ти у неї шановний. Мамуся так завжди своїм знайомим пише. Ось так: «Добридень вам, рідна моя Ганнусю і шановний Костю!..»

— Це інша справа, — сказав я. — Гаразд, читай далі

— «Пишу вам з далекосхідного села Чернігівка. А до цього я вже побувала в сусідніх селах: Іванівна, Веселий Кут, Тарасівна. Вражень так багато, що не знаю навіть, з чого почати. Як тільки тут дізналися, що до них приїхала журналістка з України, — мене ні на хвилину не залишали на самоті. Я навіть не мусила поселятися в готелі, бо місцеві жителі один поперед одного запрошували мене до своїх домівок. Повинна сказати, що таких гостинних людей мало де зустрінеш…»

— Непогано б і нам там побувати, — долинув з яблуні голос Миколки.

Ганнуся пересмикнула плечем — мовляв, не заважай! — і читала далі:

— «Інколи мені здається, що я нікуди й не їхала. Хати такі ж біленькі, як і в нас, садочки біля них, і всюди чути рідну мову. Та вийдеш за селище — і бачиш замість наших неозорих ланів сопки та тайгу. І дітей мало. Чи не тому всі їх тут люблять і пестять…»

— От би й нам туди, — зітхнув Коля.

— Тобі що — у Воронівці не подобається? — запитав я.

— Ні, чому ж… Але тут я вже все вивчив, а там ще не був. В самій лише тайзі чого тільки не побачиш… і, зрештою… — Коля від збудження навіть завовтузився на своїй гілці, — цікаво, як там дітей пестять.

— Ще й як цікаво! — палко підтримала його Наталочка і мерщій засунула руку до банки з малиною.

— «Погано лише те, що попестити їх майже нічим, — немов відказала Ганнуся на те словами своєї матері. — Саме лише печиво та цукерки лежать в тутешніх крамницях. Та й те не зовсім свіже. А коли раз на місяць завезуть повидло — тоді у дітей починається справжнє свято…»

— Пхе, повидло, — скривилася Наталочка. — Не люблю повидла. Варення смачніше.

І Горобчик чомусь замовк. Вирішує, очевидно, чи варто добиратися на край світу заради того, щоб тебе пригостили крамничним повидлом.

— Не заважай, Наталочко, — з докором сказала Ганнуся і знову взялася читати:

— «Тож заздрю я вам, і всі тутешні хлопчики та дівчатка теж заздрять. Вони дуже цікавляться, як ви там живете, яка риба водиться в Дніпрі, які звірі бігають в придніпровських лісах. Повинна сказати, що мене в кожному селі запрошували до школи, щоб я розповіла про Україну, Київ і, звісно ж, про вас…»

— Про нас? — зраділа Наталочка. — Про нас усіх? І про мене теж?

Я ствердно хитнув головою і приклав палець до вуст: не заважай, мовляв. А Ганнуся перегорнула вже третю сторінку.

— «Взагалі, тут чудово, — читала вона далі. — Весело й цікаво. Одразу за селищем за якусь годину можна назбирати повний козуб лохини чи, як ви кажете, голубики. Але навіщо вам ця голубика! У вас зараз абрикоси достигають, яблука, малина… Знаєте, про що я вчора мріяла? Бодай про одну ложечку навіть найнесмачнішого, на ваш погляд, варення! Ви, мабуть, вже й дивитися у своїй Воронівці на нього не можете…».

— Це мама про смородинове варення пише, еге ж, Костю?

— Може бути, — згоджуюся я. Що до мене, то я не те, що на смородинове, а й ні на яке інше варення дивитися вже не хочу.

— А далі мама нічого такого не пише, — сказала Ганнуся. — Хіба лише те, щоб я слухала тебе і бабусю.

І вона обережно, немов якусь коштовну річ, сховала листа в кишеньці свого фартушка.

Ми замовкли, роздумуючи над тим, що тільки-но почули від Ганнусі. Навіть непосидюща Наталочка — і та принишкла.

Першим порушив мовчанку Коля.

— А скільки в тій Чернігівці проживає людей? — поцікавився він.

— Важко сказати, — відповів я. — Але, мабуть, тисяч зо три буде. Я чув, що Чернігівка — одне з найбільших тамтешніх селищ.

— Немало, — сказав Коля. — Майже як у нашій Воронівці. А таких, як ми, скільки набереться?

— Ніскільки, — відказую Колі. — Таких, як ви, в усьому світі не знайти. Ви одні такі, єдині.

Коля навіть зашарівся від такої