Читати книгу - "Селище на озері"

У цих старих каменоломнях колись і оселився Урхату разом зі своїм сімейством, бо збудувати собі хижу все-таки клопітніше, аніж поселитися в готовій печері, яку швидко можна було обладнати під житло.

Дикі звірі, кочові лісові люди іноді з'являлися в прибережних лісах. Від них можна було ховатися в темних каменоломнях. Верхні отвори Урхату закрив стовбурами молодих сосонок, а зверху насипав товстий шар торфу й землі.

Родина з Ку-Піо-Су швидко збільшувалася. Народжувалися діти. Приєднався до них ще один молодий поселенець із старою жінкою й купою жінчиних дітей. Незабаром жінка померла. Поселенець подався до рибальського селища, щоб висватати собі наречену. Сватання вдалося: він привіз одразу дві дружини. Урхату і його брат також висватали собі дівчат. Жіночі руки були потрібні: обладнувати нове житло, ліпити глиняний посуд, мочити кропиву, сукати нитки для рибальських сіток.

Для більшої безпеки Урхату притягнув із лісу товсту сосну, витесав із неї ідола й поставив на майданчику перед входом.

Урхату й Піжму тихо собі розмовляли, чекаючи, коли замовкне Громовик. Нарешті вітер стих. Небо очистилося від хмар, заяскріло зорями, з-за лісу виглянув дворогий молодик.

Хутряна запона знову відхилилась, і Рефа покликала Піжму до свого житла. Воно було невеличке. З низької нерівної стелі звисали вапнякові накапки. Посередині горіло вогнище, Рефа сиділа біля нього на камені. Поряд стояв високий горщик, по вінця повний води.

Голова в старої трусилася, гачкуватий ніс нависав над беззубим ротом, губи безмовно ворушилися.

Піжму сів на другий камінь і поклав перед старою разок костяного намиста.

— Поворожи, як врятуватись од ворога. Уомі забрав костур, а в ньому всі мої хвороби. Погрожує, що випустить, хоче мене звести зі світу.

— Знаю, знаю,— всміхнулася Рефа.— Все знаю! — Голова її ще дужче затрусилася.— Що було, дізнаємось, і що буде, теж дізнаємось,— бубоніла стара.

Вона схилилася над горщиком, кинула в нього три сухих березових листочки, почала дмухати в нього. Очі її, гострі, неначе голки, стежили за тим, як закружляли по воді ці чаклувальні листочки.

Тонкі губи швидко зашепотіли якісь слова. Дзвінко впала зі стелі важка краплина. Пискнув кажан. Ворожіння почалося...

Піжму повернувся на третій день веселий і вдоволений. Він заспокоївся. Сидів собі коло домівки, виходив потеревенити із старими й навіть не згадував про Уомі.

Мисливський ватаг, здавалось, забув про те, що непокоїло його зовсім недавно. Він не розпитував онуку про Уомі, не ходив більше ночами до Азиного куреня. І тільки коли Уомі проходив повз нього, Піжму кидав йому вслід пильний, ненависний погляд.

Тим часом проминула осінь, ранками бралися добрячі приморозки. Оголилися дерева. Лише на дубах ще шелестіло пожовкле листя, не піддаючись рвучкому осінньому вітру.

Та ось і зовсім захолодало. Небо облягли зимові хмари, і одного ранку селище Ку-Піо-Су прокинулося серед пухнастих снігових заметів.

До лісу рушили мисливці. Риба залягла по ямах, тому рибалки теж ставали звіроловами. За зиму треба було добути якомога більше теплого хутра.

Уомі й Текту підібрали дружну мисливську ватагу. Гунда латала зимовий одяг, доточувала рукави, щоб тепліше було пальцям і щоб у великі морози можна було сховати в них замерзлі руки. Усім синам вона пошила по дві пари довгих м'яких хутряних панчіх.

Мисливці наново натягували луки, гострили наконечники стріл, випробовували, чи надійно тримаються вістря дротин.

Коли все було готове, кожен мисливець спакував свою поклажу в велику шкіряну торбу. Кожен брав собі про запас сухої та мороженої риби, запасну зброю, знаряддя, необхідні для життя в лісі. Торбу міцно прив'язували ременем до полозків, скріплених між собою ликом та дерев'яними перечками, як у санчат. До передніх кінців загнутих догори полозків прив’язували по міцній ремінній петлі. Кожен мисливець сам тягнув свої вузенькі й довгі санчата.

У похід вирушили раненько. Йшли один за одним, слід у слід. Попереду й обабіч бігли білі пухнасті лайки, навчені полювати.

Тридцять днів пропадали мисливці. Вдень і вночі йшли засніженими лісами й лугами. Убиту дичину, поки ще була тепла, їли сирою, і тільки ввечері, перед сном, розкладали багаття і пекли м'ясо. Спали в старих землянках, а то й у заметах, наче ведмеді в барлогах.

За цей час уполювали чимало великих і малих звірів. Цькували зайців собаками, дерев'яними тупими стрілами збивали з дерев довірливих білок. Жили часом сито, а часом надголодь. І скрізь, де вони пройшли, ставили на звіриних тропах хитрі дерев'яні пастки, ремінні сильця і петлі й клали в них приманки. Мисливці добре запам'ятовували те місце, де робили западню, і по дорозі додому не тільки не збивалися з путі, а й не минали жодної з розставлених у лісі пасток.

Додому повернулися худі, почорнілі, але з добрим запасом різного хутра. Рідні чекали їх. І потім довго матері й сестри старанно шкребли шкури крем'яними шкребачками, очищаючи їх від жиру та м'яса.

Минуло кілька днів. Морози дедалі міцнішали. Верхівки дерев стали пухнастими від іскристого інею.

Всі Гундині домочадці були при хаті: хто сидів на лежанці, хто — долі. Уомі лежав на лосиній шкурі, що заміняла йому постіль.

Раптом хутряна запона біля входу ворухнулась і з-під неї виткнулась бура ведмежа морда. Жінки й діти з вереском шугонули в дальній куток хижі. Текту рвонув із стіни спис, Уомі вхопив важку бойову палицю. Ведмідь задер запону, став дибки і... розреготався. З-під ведмежої голови, нап'ятої, наче ковпак, визирало кругле обличчя з великим ротом та настовбурченими бровами, геть по самісінькі очі заросле бородою.

Перед наляканими жінками стояв Урхату, страшенно втішений своїм жартом. Розкотистий регіт його розвеселив усіх, хто був у хижі. Сміялися чоловіки й жінки, сміявся, кашляючи й махаючи рукою, дід Аза. Навіть маленькі діти, що перелякалися були