Читати книгу - "Нація"

були би забрали в світи, якби була проговорилася на Святий вечір отам, коло пошти, що то її мертвим Славком стіну підперли. Але зомліла від страху й горя, добре, що черевата була, списали на тяжбу її млість. А ви, Фрозино, — стара жінка, встидали би ся в політику її пхати знов. Славкові політика лиш пошкодила.

Злосна була Фрозина на Дмитрючку дуже, і як себе не тримала за язик, усе ж відказала:

— Але ти, видко, забула, що крім тебе, там, коло пошти, були й другі люди, що впізнали твого Славка?! Забула?! А якби хтось там був такий перепуджений, як ти тепер, то де би ти сьогодні була з дітьми? Га? Тебе питаю! Я тобі не кажу карабін у руки брати. Бери свічку — й приклякай перед образом Божим, і молися за душу Славкову, й мовчи, як риба в воді. Бо не штука — мати голову на плечах, а думати, що то баняк. На те вона голова, щоби не бути баняком! Отак, молодице. Будь мені здорова!

З Дмитрючкою ще буде видко.

А Паращина крутила юра… Ой прикидалася молодиця… Ой грала вар'ята. Добре кажуть мудрі люди: другий думає, що другий дурний, бо очей не має. А очі мають всі. Ця вдовичка в будень ходить у вишитих рукавах і коралях коло худоби, а очі ніколи не спускає з брами: чи не йде, чи не повертає Данило-міліціянт?

Гадає, що вборониться від судьби його пістолем. Пістоль — пістолем, а коса, як гостра, — то рубає. З Підзахаричів і міліціянта забрали, і його жінку, й любаску. Видко, не від тої міліції був.

Паращина грати вар'ята — грала, але на церковну службу піде. Парасочка біленька, кров з молоком… знає кіточка, що писочок її в сметані, знає…

Але Фрозина на брамі сказала, подаючи їй горнятко від води:

— Парасочко люба, те, що знає дві баби, — знає цілий світ. Я не хотіла би, щоби про нашу бесіду знав хтось той, кому цього не треба знати… А наразі… — осміхнулася до Паращини, — викажеш дванадцять «Отченашів» не лиш за своїм покійним Пилипом…

Було — як було, а вдовиць тепер, відей, більше, ніж шлюбних чи невідданих. Казати — казала, просити — просила. У неділю буде видно, чи дійшло її казання.

Фрозина не з відважних, але й не з боязливих.

Та до панотця йти тяжче, ніж до дванадцяти вдовиць…

3

…ПАНОТЕЦЬ ЗАХАРІЙ ходив туди — сюди по саду й перебирав чітки. Фрозина стояла маком — лиш обертала за ним голову, як соняшник за сонцем.

— Добру справу замислили ви, Фрозино… добру справу, лиш я думаю, як його ліпше зробити… Кажете, дванадцять службів? Та для такого стане й одної, якщо вона відбудеться… Добра справа.

— Вас щось непокоїть, панотче? — пішла й собі узад — уперед.

— Непокоїть?! Та я просто боюся! Я не знаю, як завуалювати цю справу, але так, щоб вона й до Бога дійшла, і не нашкодила нікому, Фрозино. Ви поважна жінка, маєте розуміти: хоч я й слуга Божий, та й я невольний у своїх діях, бо велике око стоїть наді мною… зірке око, Фрозинко люба. Може спалити будь-кого.

У суботу вона знову ходила межи хати. Усе було би добре, якби не Петращиха. Кого вона знайде натомість?

Знову пішла до Дмитрючки.

Дмитрючка плакала й не хотіла говорити.

Розгнівана Фрозина сказала, стоячи в дверях:

— Ніде не написано, що тебе не заберуть, хоч ти й не признала свого чоловіка. Світ зрадний і блудний, жінко. І світ пімстливий. Тебе лиш приклякнути перед вівтарем прошу, а більше нічого від тебе не хочу… Без тебе служби не буде, дурна твоя голово, а ні — то сама на руках принесу Петращиху з ногою в гіпсі. Видиш, оцими старими руками принесу, а тобі най буде встидно від людей до смерті!

4

— …А ТЕПЕР, ДОРОГІ парафіяни, прошу помолитися разом із дванадцятьма вдовами нашого села за нову істину в нашому краї, за справедливу Божу благодать, яку Господь подарує нам при наших ревних молитвах.

Кожному з нас уготована своя участь під небесами Господніми, й свій шлях, і свої випробування. Але Господь наш справедливий і милосердний. Він виведе нас із облуди й пороку, і дасть нам блаженне життя во Христі від сьогодні й вовіки віків.

Думки, звернені до Бога цими дванадцятьма осиротілими душами, що благають для всіх людей села щасливої долі й здоров'я, й утіхи, важать багато більше, аніж думки всіх нас, ситих і нерозлучених зі своєю парою.

Так прийдімо, припадімо й помолімося Господу нашому устами неоскверненими й неложними, прийдімо й поклонімося чолом своїм чистим і перстами своїми негрішними… Амінь.

Фрозина, першою приклякнувши збоку панотця, щоби було видно всю церкву, рахувала їх майже вголос.

Вони припадали одна за одною під панотцевим золотим Євангелієм і золотою ризою:

напівосліпла сухонька Бундячка,

і Шиманська в пишнім кептарику й червоній хустці з тороками,

руда Марея

й маленька, як дитина, Юрчиха,

гонориста Шкріблячка

й скупа на слово Шулемчучка,

фудульна Процева

й добра, як хліб, Гасюкова,

хитріша від лиса Паращина

й висока, як трепета, Павлюкова.

Десять.

Фрозина бігала очима по бабинцеві.

Дмитрючка з малою дитиною на руці переминалася з ноги на ногу й нервово посмикувала тороки хустки. Сльози ішли їй з очей градом і не могли стати, бо не могла вона зробити десять кроків уперед німими ногами.

Фрозину збив піт: на порозі стояв уповноважений від МҐБ Дідушенко.

Церква ніби зачула запах його чобіт — бо повернулася всіма головами до дверей.

«Амінь. Пропало…» — не встигла подумати Фрозина гаряче, як із бабинця одночасно ступила до панотця Дмитрочка, передавши дитину котрійсь із жінок, і згорблена Їлачиха, про яку Фрозина начисто забула.

— …Во ім'я Отця і Сина й Святого Духа… — гули в голові дзвони й падали на порох Дідушенкових чобіт.

Чоботи ще трохи потупцювали перед Фрозининими — заплилими сірим туманом — очима й здиміли з церкви, не наступаючи на її поріг…

Розтоки на Буковині, липень 1996 року

Просили тато-мама…

Одкровення 1990 року

1

— МАМО, ТИ ЗБИРАЄШСЯ, як до шлюбу! — Богдан дивився в дзеркало, тримаючи Корнелію обома руками за плечі. — Боже, яка ти маленька проти мене! — ніби дивувався чорний хлопець, схожий на цигана, обертаючи сиву жінку круг себе.

— Не можна двом одночасно дивитися в дзеркало! — Корнелія вивільнилася з-під