Читати книгу - "Не судилось (Панське болото)"

Д м и т р о. I, вже! Дай боже… щоб хоч тобi щастя, то хай уже тiшиться ворог мiй… а менi (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, — то не сховається вiн вiд мене нiде: на краю свiта знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю… I тодi вже з паничем побалакаю!

К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!

Д м й т р о. Не бiйся… поки не кине… Ну, прощай! Напився вже я радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, — щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде).

К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!

Д м и т р о. Пропадай усе!! (Iде хутко).

Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиляється до них, вiд несили.

В И Х I Д VII

Катря i Михайло.

М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!

К а т р я (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!

М и х а й л о (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують!

К а т р я. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила.

М и х а й л о. Ну, все ж обачнiше треба.

К а т р я. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься!

М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цiлує).

К а т р я (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю… Чого ти вчора й позавчора не був?

М и х а й л о. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили… Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати…

К а т р я. Господи, що то буде?

М и х а й л о. Й сам не знаю… трудно то, трудно; якось усе це випада…

К а т р я (зiтха). Ох! Не випада… i не випаде!

М и х а й л о. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось… Зразу, звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути… Я, може, через маму…

К а т р я. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi… вони з'їдять мене!

М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?

К а т р я. Боюсь, голубе, i душi у мене нема!

М и х а й л о (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми палко, та пригорнися шпарко!

Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала.

М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто не здибав.

К а р т я (журно), I-i, вже! Нема чого й критись…

М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?

К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть… Степанида оце була, каже — Аннушка похваляється… плеще на мене…

М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!

К а т р я. Не втнеш, ще бiльше здратуєш! Де вже там те шило в мiшку утаїти! Пiзно.

М и х а й л о. Ти жалкуєш?

К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, — аж згорiла у тiм коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму… Не зраджуй тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла).

М и х а й л о (цiлує). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька?

К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).

М и х а й л о. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе?

К а т р я. Вiн нещасний, бiдний… я його скривдила… сватався… так його шкода: занапастила!..

М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, — а ти менi вкинеш приску за пазуху.

К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло… Тiльки що був… трохи на себе рук не зняв… похвалявся на тебе…

М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде…

К а т р я. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить…

М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!

К а т р я. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась.

М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?

К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при менi… От тiльки за матiр боюсь, як дiйде — не переживуть вони!

М и х а й л о. Правда, за матiр — погано.

К а т р я. Що менi робити, порадь, мiй соболю?

М и х а й л о. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр?

К а т р я. Як, щоб я маму кинула?

М и х а й л о. Ну, то вдвох?

К а т р я. Нi, нi! Як таке їй i сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, нiж пiшла б на публiку!* (*Публiка — сором, ганьба.)

М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матiр'ю, присягнусь їй за тебе, — то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, нiж од других…

К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як… аж серце окипа крiв'ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене…

М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владнається справа, то тодi безпешно! Прийде день — потурбуємось, а