Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що...
«Що ж, йому, може, й справді нічого боятись,— думав я.— Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько — передовик, раціоналізатор, якусь штуковину до соломорізки придумав. І на скрипці грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехо-Словаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайні собі колгоспники. Не депутати, не раціоналізатори, на скрипці не грають, по закордонах не їздять...»
І мені ставало ще сумніше й страшніше. І серце стискалося від самотності. Завжди у нас з Явою все було спільне, завжди ми були разом: і в горі, і в радості, і смачненьким ділилися (одне без одного не їли), і оцінки однакові одержували, і з класу нас вигонили завжди обох... А тепер...
Яві — «Будь ласочка, депутатський синку, п'ятірочку вам або четвірочку!»
А мені...
Одна лишалася надія — на оті інстанції, що вимагають п'ятірок.
Тільки ця надія надала мені сили підвестися з ліжка, а то б я й не встав.
Мляво, ледве рухаючись (руки задерев’яніли — так буває, коли гепнешся об щось ліктем), вдягаю нову сорочку й святкові штани. Випиваю півсклянки молока (більше нічого не можу — все в горлі застряє) і неквапом — ще є час — іду до Яви.
— Яво! — гукаю через тин.
Він не озивається.
«Невже це в мене сили нема крикнути?»
— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну котушку.
Не озивається.
Заходжу у двір. Зазираю в хату. Тоді в садок, на город, по всіх усюдах. Яви ніде нема. І взагалі нікого. Дід Вара-ва, мабуть, повів Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пішов на екзамен? Без мене? Не може бути!
— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
Нагукавшись до хрипоти і заглянувши на подвір'ї у найглухіші закутки, я побіг до школи.
«Може, він думає, що я сплю, вирішив розвідати обстановку — ще ж рано».
Але й біля школи Яви не було. Всі були, весь клас (от тобі й рано!), всі, крім Яви.
Я мотонув назад.
Я бігав по селу. Зиґзаґами. З одного кінця в інший.
— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадійно питав я всіх, кого зустрічав. Але ніхто не бачив, ніхто.
Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, і мені здавалося, що вона стала довга, як у гусака.
Я підбіг до школи тоді, коли баба Маруся вже ходила по подвір'ю, калатала дзвоником і, мов не довіряючи йому, вигукувала:
— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
Я кинувся до неї:
— Ой бабусю! Ой не дзвоніть ще хвилиночку! Не дзвоніть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тільки!
Баба Маруся скрушно похитала головою і якось винувато сказала:
— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пізно. Було б раніш, синочку. Де ж це він заповітрився? От біда! Ну, біжи в клас, а то й ти не втрапиш.
Довелося йти.
В школі урочисто й святково, як під час виборів (у нас і агітпункт, і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах простелені доріжки, на вікнах квіти, стіл у класі покритий червоною китайкою. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!». Тільки не грає гармошка і не працює буфет з пивом, як під час виборів.
Дівчата в білих фартушках, хлопці незвично чисті й зачесані.
Заходить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті — не вчителька, а кіноартистка. За нею суне Микола Іванович, учитель географії. Він у нас на екзамені асистент.
Галина Сидорівна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
—: А де Рень?
Я підхоплююся з місця:
— Нема десь... Не знаю... все село оббігав... Може, почекаємо трішки?
Галина Сидорівна ще дужче супить брови:
— Затримувати екзамен не можна. Ніхто нам цього не дозволить.
Вона стає біля дошки, стискає руки — наче зараз буде співати (видно, теж хвилюється) — і каже:
— На першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант з української мови учня (або учениці) п'ятого класу...» — і своє прізвище.
Ми схиляємо голови ■— пишемо.
Екзамен почався.
Учні сопуть. Пера скриплять.
Я пишу механічно, навіть не думаючи, що пишу. І мені зовсім не страшно, я зовсім не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де він? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у житті екзамен! Це просто не вкладається в голові! Навіть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Він не міг цього зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, і все було гаразд. Розлучилися пізно ввечері, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб іти на екзамен. «Може, він уже й неживий?» — холону я.
Диктант закінчено.
— Тепер уважненько перевірте і здавайте,— ніжно-ніжно, як ніколи, каже Галина Сидорівна і усміхається до нас підбадьорливо — підтримує.
Сопуть учні, носами в диктант упхавшись,— перевіряють. Аж піт на лобах виступив від напруги.
А мені літери в очах стрибають, розсипаються на всі боки — не вчитаю. Не можу.
От уже вихопився з-за парти Карафолька, поніс. Перший. Вискочка!
Он уже й Мацієвський, і Гребенючка потягли. А я ще й до половини не доповз.
І раптом — двері розчахнулися і в клас влетів Ява.
Я аж підскочив: живий!
Живий-то живий, але — матінко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болоті з ніг до голови.
Слідом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич. Галина Сидорівна поточилася й трохи не впала.
— Що це означає?!
Ява мовчав, опустивши голову. І Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навіть, а підібгав хвоста і сховався за Яву.
— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
Ява мовчав.
— Де ти був?
Ява нарешті розтулив губи:
— У плавнях.
— Що?! У плавнях?! Що ти там робив?
Ява
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тореадори з Васюківки», після закриття браузера.